У зв’язку із зародженням у південних слов’ян ідей національно-культурного відродження значно зростає потреба у інтелектуальній продукції, особливо книжках. В умовах іноземного гноблення, постійного нав'язування чужої ідеології та релігії, культурна та матеріальна допомога, що її надавали Росія і Україна, була надзвичайно важливою у відстоюванні південними слов’янами, зокрема, сербами і чорногорцями, своєї етнічної самобутності і з вдячністю сприймалася на Балканах.
Російський уряд добре розумів і політичне значення такої підтримки в укріпленні позицій Росії в цьому регіоні, обмеженні ідеологічного та політичного впливів Австрії й Туреччини. 3 цією метою Росія розширювала обсяги постачання церковної та навчальної літератури, підтримувала опозиційно налаштованих південнослов'янських лідерів, словом і ділом активно пропагувала ідеї національної, культурної та релігійної спільності слов’ян. Під час візиту до Росії 1715 р. чорногорський митрополит Данила Негош отримав від царського уряду не тільки значні матеріальні кошти, а й велику кількість книжок для благочестивих “ грецького закону монастирів та церков”. 5 лютого 1724 р. вийшов наказ Петра I про відправку у Сербію книжок і вчителів за казенний кошт (255). Книги, що надходили сюди з Росії і України, враховуючи мовну спорідненість південних і східних слов'ян, були зрозумілі широкому колу читачів. Те, що вони привезені з великої православної держави, твердині православ’я у боротьбі з "агаритянами", робило їх в очах місцевого населення ще привабливішими.
Ведучи мову про ставлення південних слов'ян до російської книжки, вже у більш пізній час, Ф.Енгельс писав, що для них "все, надруковане у священній Москві або в імператорській друкарні у С.-Пегербурзі, відзначається особливою правильністю, ортодоксальністю і святістю" (256).
Ще однією істотною причиною популярності російських та українських видань у Сербії та Чорногорії була майже цілковита відсутність там православних кириличних друкарень, які могли б забезпечити потреби народу в навчальній, світській та релігійній літературі рідною мовою. Друкарні, що виникли у ХV-ХVІ ст. у різних районах Чорногорії (Цетиньє) і Сербії (Гораджа, Руїн, Грачаниця, Милешево, Белград), до кінця XVI ст. припинили свою діяльність(257), а книжкова продукція сербських друкарень за кордоном (друкарня Б.Вуковича у Венеції) вже не могла задовольнити зростаючі потреби населення.
Щоправда, як уже відзначалося, починаючи з кінця ХVІІ ст., серби неодноразово намагалися створити власні друкарні на території, зайнятій Австрією, але здебільшого це ні до чого не приводило.
Хронічна нестача навчальних, світських та релігійних книжок слов'янською мовою, а також безпосередня зацікавленість південних слов'ян культурою Росії та України зумовлювали неодноразові звернення сербських, чорногорських та інших південнослов’янських релігійних і громадських діячів до російського уряду з проханням надати необхідну літературу.
Чорногорський митрополит В. Петрович тричі вивозив з Росії великі партії книжок. У списку видань, які він хотів мати "на перший випадок", значиться: міней загальних - 6, служебників - 20, духовних регламентів - 20, псалтирів - 20, часословів - 18. Митрополит просив також "букварей и поучительных книг против папства сколько соизволено будет" (258).
У 1774 р. з Москви через Київ повертається на батьківщину сербський ігумен Слов'яно-Сербської Лаври Афанасій з "пожалованными от ее императорского величества в 3-х сундуках разными церковными книгами" (259). Про передачу у південнослов’янські землі книжок перед російським урядом неодноразово клопоталися сербські митрополити М.Петрович, В.Йованович, П.Ненадович та ін. У проханні на ім'я імператриці Анни Іоанівни 1732 р. В.Йованович, зокрема, наголошував на тяжкому становищі сербського народу під іноземним ярмом. Далі він писав: "Между осталима же и лишение книг славянских, как поучител(них) и церковных, так и зело потребных школьных, нужду великую имами" (260).
Крім церковно-богослужбової літератури великою популярністю у сербів починають користуватися твори російських та українських письменників-просвітителів Ф.Прокоповича, М.Ломоносова, О. Сумарокова, Г.Державіна, М.Новикова, О. Радищева, які містили в собі нові, прогресивні для того часу концепції, розвивали ідею спільності слов’янських народів (261).
Велику частину книжкової продукції, що вивозилася за кордон з Росії, становили видання, які з'являлися на території України. Відомо, що в ХVІ-ХVІІІ ст. тут існували значні культурні центри, в друкарнях яких випускалася література старослов'янською та українською книжною* мовами, як богослужбова, так і світська та навчальна**. Були відкриті також невеликі приватні друкарні, наприклад, друкарня Спиридона Соболя в Києві, існували й пересувні, так звані “мандрівні”, друкарні (262).
Найбільш значним книговидавничим центром в Україні був Київ, де розташовувалася знаменита Лаврська Печерська друкарня, та кілька невеликих друкарень на Подолі.
Лаврську друкарню засновано ще в 1615 р. Крім богослужбової літератури, в ній друкувалися букварі, елементарні, церковно-історичні твори: “Синопсис”, “Житія святих”, “Києво-Печерський патерик”, праці релігійних і державних діячів того часу, таких, як П.Могила, С.Плетенецький, З.Копистенський, М.Смотрицький, П.Беринда, І.Борецький, які створили при друкарні навчально-літературний гурток - "Лаврську учену дружину"(263). Лаврські видання славилися й своїм художнім оформленням, створеним такими чудовими майстрами-граверами, як Інокентій Щирський, Леонтій Тарасевич та ін. Про значення цієї друкарні свідчить і той факт, що російський уряд у ХVІІ ст. давав їй замовлення на виготовлення книжок (264).
У XVIII ст. обсяг продукції, що її випускала Києво-Печерська друкарня, збільшився. I це незважаючи на кілька пожеж, що неодноразово руйнували друкарські приміщення. Поряд з церковно-богослужбовою літературою тут продовжували видавати книжки літературного характеру, полемічні й проповідницькі твори українських письменників І.Галятовського, Л.Барановича, Д.Ростовського (Туптала), Ф.Прокоповича, І.Гізеля та ін.
Наприкінці XVIII ст. на території Лаври була відкрита спеціальна світська друкарня, чи "друкарня Академії Київської", де друкувалися переважно академічні підручники, київські місяцеслови, історичні описи Києва (265).
Продаж лаврських видань здійснювався в Києві, Львові, Москві Чернігові, а також за кордоном. Популярність київських видань за кордоном, особливо в південнослов’янських країнах, підтверджується документами того часу. Вже в ХVІІ ст. православні південнослов’янські та грецькі монахи приїздили до Києва за книжками. У 1671 р. спеціально для потреб болгар у лаврській друкарні було видано "Службу и житие Івана Рильського" (266). У 1718 р. пожежа знищила приміщення друкарні. Тому південні слов'яни, які приїздили тоді до Києва, скаржилися на недостатню кількість церковних друкованих книжок і "с прискорбием объявляли, что они принуждены покупать их в Венеции, тогда как прежде получали оныя из правослвного Киева" (267).
Після того як у 1720 р. робота друкарні була відновлена, вийшов наказ Синоду, в якому говорилося: "Касательно же книг, необходимых для приезжающих из-за границы православных, повелено прежде сверить оныя с оригиналами, и потом печатать в два столбца, на одном по гречески, а на другом по русски", "... при выходе из печати книги, наиприлежнейше стараться, чтобы цены тем книгам все совершенно были умеренныя, без всякой народной тягости" (268).
Попит на київські видання був настільки великий, що у 1752-1753 рр. київський митрополит Т.Щербацький звернувся до Синоду з проханням про відкриття, окрім Лаврської, ще й друкарні при Київській митрополії. "А ежели б, - писав митрополит, - типография в митрополии Киевской ... имелась,... да и книги так церковныя яко и учителныя можно б меньшею ценою им (грекам і південнослов'янам. - Авт.) исправлять; а в зарубежные скудные монастыри и церкви благочестивия церковныя книги отпускать и безденежно..." (269).
Та Лавра, побоюючись конкуренції з боку нової друкарні, повела боротьбу проти цих намірів митрополита. У 1752 р. її адміністрація переконувала у своєму листі Колегію іноземних справ, що друкарня Печерської Лаври "во всякой исправности находится, и не только киевскую, но и прочие епархии, по востребованиям, також и заграничных благочестивых людей всякими церковными книгами без скудости довольствует" (270). У результаті, незважаючи на прагнення Т.Щербацького, книговидавнича справа при митрополії так і не була налагоджена.
Друкарня ж Києво-Печерської Лаври ще неодноразово діставала замовлення від південних слов'ян. У 1761р., приїхавши до Києва, далматинський єпископ С. Концаревич одержав від Лаври 277 різних книжок. Серед них - "Букварі", "Псалтирі учбові", "Алфавіти" та ін. (271) Ще раніше, у 1757 р, чорногорський митрополит Василь Петрович просив її перевидати "Києво-Печерський патерик" і "Четьї-Мінеї" Дмитра Ростовського. У 1763 р. Лавра безкоштовно відправила в Зографський, а у 1783 р. - в Хилендарський монастирі на Афоні великі партії богослужбових книжок. У 70-80-х р. продукція її друкарні надсилалася в Болгарію та Сербію (272).
Література з України потрапляла на Балкани не тільки у вигляді дарунків та шляхом безпосередніх закупок київських видань південними слов'янами, а й через книготорговців-офенів. Розуміючи, що торгівля книжками приносить значний прибуток, купці збирали цілі каравани з друкованою продукцією. Торговців літературою називали в південнослов’янських країнах "розрадниками православия" і завжди розкуповували привезені ними книжки (273).
До 1711 р. українські видання регулярно надходили до Закарпаття. У ХVІІ-ХVІІІ ст. сюди, як зазначається в праці М.Лелекача, "було завезено стільки українських та російських книжок, різних наукових і літературних творів та шкільних підручників, що, можна сказати, не було такого надрукованого чи рукописного твору на Україні і в Росії, який би був невідомий на Закарпатті” (274). У фондах Ужгородської університетської та Мукачівської монастирської бібліотек, обласного краєзнавчого музею зустрічається багато київських, московських, петербурзьких видань ХVІІІ ст. Серед них - твори М.Ломоносова, О.Сумарокова, М.Новикова, Г.Державіна, Ф.Прокоповича, І.Максимовича, С.Яворського(275). Із Закарпаття через Угорщину и Австрію російські та українські книжки потрапляли також на Балкани (з богомольцями, торговими караванами та іншими шляхами). На привезених з України й Росії у XVIII ст. книжках, що збереглися в бібліотеках Сербії та Чорногорії, значаться прізвища російських продавців: Т. Подколняков, Ш. Іконников, Я. Іванов (276).
Однак у 20-х роках XVIII ст. австрійські й угорські власті, занепокоєні зв'язками Закарпаття з Росією та Україною, запровадили суворі обмеження на ввіз книжкової продукції з Російської держави, а доставлена література підлягала суворій цензурі. I все ж потік книжок з Росії не зупинився. Примусові заходи не могли послабити інтерес слов'янських народів до російської и української культури, а підприємливі торгівці в обхід встановлених обмежень зайнялися таємним провезенням книжок.
Про надходження у XVIII ст. друкованої продукції з Росії і України у габсбурзькі володіння свідчать також документи австрійських митниць того часу і написи на книжках. Наприклад, на одному з видань, наведеному в каталозі Л.Стояновича, є напис "Ефрем митрополит Будимский ... купил сию книгу, житие святых ... во граде Будиме"(277). Інший запис, на Мінеї московського друку 1741 р. засвічує: "Сия книга ... куплена при игумену кур Авакуму Ковачевичу лета 1749 г. февраля 25 в Копивници" (278). Цікавим є й такий факт: Авакум Ковачевич в 40-х роках XVIII ст. вчився в Київській академії, про що свідчать списки учнів цього навчального закладу (279).
До того, як у 1770 р. було повністю заборонено ввезення книжок з Російської держави в австрійські володіння, через кордон проходила велика кількість торговельних караванів з книжковою продукцією російських та українських друкарень. Серед них були як нелегальні перевезення, так і вантажі, власники яких змогли заручитися перепустками чи іншими необхідними документами.
У квітні 1726 р. на кордоні Габсбурзької імперії були затримані російські купці, які везли 350 книжок. У 1731 р. з Росії в австрійські володіння прибув караван з 272 виданнями. Після процедури огляду й цензурування книги повернули власникам і дозволили ними торгувати (280).
У 1756 і 1757 рр. купці з Києва намагалися разом з іншими товарами таємно провезти через кордон і книжки. Однак вантаж був конфіскований, а торговців повернули в Росію (281). Наведені приклади - це лише невелика частина вдалих і невдалих спроб купців продовжувати вигідну торгівлю продукцією російських та українських друкарень у австрійських володіннях.
Сербський митрополит В.Йованович 1734 р. видав наказ про те, щоб привезені з Російської держави книжки не відправляли на ярмарки, а відразу ж доставляли в резиденцію митрополита в Сремських Карловцях. Такий захід був викликаний необхідністю запобігти спекулятивним операціям монастирських властей. Знаючи про великий попит на російські та українські видання, монастирі скуповували оптом значні партії книжок, а потім продавали їх дорожче. Частина привезеної літератури потрапляла в руки приватних власників, а частина осідала в монастирях і церквах Срема, Бачки та інших районів, заселених сербами.
Про те, що в багатьох сербських церквах зберігалися книжки з України й Росії, повідомляв у своєму звіті (1733 р.) екзарх митрополита В.Йовановича. Оглянувши 25 церков у північних та північно-східних районах Сербії, він відзначав, що мало в якому з храмів цього обширного краю не було книжок російського друку. Здебільшого траплялися московські й київські, рідше - львівські видання (282).
Крім російських й українських купців, книжки лаврської та інших друкарень привозили у Сербію та Чорногорію місцеві монахи, які часто відправлялися на богомілля та для придбання необхідної літератури до Києва й Москви. Так, у 1732 р. для закупівлі книжок до Києва, а потім до Москви приїздив ігумен Предтеченського монастиря у Сербії Мойсей (283). У 1762 р. на угорському кордоні були затримані чотири православні монахи, що направлялися у Сербію та Хорватію з п'ятьма підводами, завантаженими книжками (284).
Певне уявлення про те, які саме видання користувалися попитом у балканських слов'ян, допомагають складені російськими та сербськими вченими каталоги книжкових фондів монастирських бібліотек на Афоні та Сербії. У 60-х роках XIX ст. Афон відвідав Л.А.Кавелін (відомий у літературі як архімандрит Леонід) - російський учений, письменник, історик і археограф, член, а потім голова російської місії в Єрусалимі. Він зробив спробу систематизувати й описати кириличні книги, які були в той час в афонських монастирях. Зокрема, у фондах бібліотеки Хилендарського монастиря Леонід виявив київські видання ХVІІ-ХVІІІ ст. Так, під № 21 в його описах значиться книжка "Беседы Иоана Златоуста" київського друку 1624 р., під № 22 - "Акафистник", виданий у Києво-Печерській друкарні у 1629 р., під № 59 - "Слова Св. Дмитрия Ростовского", писани в 1778 г." (285) У Приморському монастирі архімандрит Леонід знайшов ряд книжок київського друку ХVІІ-ХVІІІ ст. Це - "Апостол" 1695 р., "Новый завет" 1717 р., "Триодион" 1761 р. (286) Крім того, в Хилендарському, Приморському та інших монастирях були виявлені видання Острозької та Львівської друкарень. Всі книжки, перелічені архімандритом Леонідом в його описах, збереглися до наших днів і включені в сучасні каталоги, які уклали югославські вчені (287).
Наявність творів російських та українських письменників XVIII ст. в афонських бібліотеках відзначав ще один російський дослідник - К.П.Дмитрієв-Петкович. При огляді книгосховища в монастирі Русико ним були знайдені твори Д.Ростовського (288).
Відомий спеціаліст у галузі слов'янознавства - М.М.Сперанський, який неодноразово бував на Балканах, знайшов серед рукописів Белградської народної бібліотеки копії українських та російських кантів і псалмів ХVІІ-ХVІІІ ст. (289)
Значний матеріал про українські книжки в сербських та чорногорських бібліотеках можна знайти в багатотомній праці сербського вченого Л.Стояновича, який описав більшість російських та українських видань. У каталозі Л.Стояновича представлена продукція Лаврської друкарні.
Цінним є те, що більшість цих книжок мають написи, за якими можна встановити, ким, яким чином і звідки було привезене те чи інше видання. Так, напис на книжці, надрукованій у 1631 р. в Лаврській друкарні, говорить: "Сию книгу ... 1639 р. аз владико мардарие са братами принесомо их от Печерски монастир из Киева..." (290) У 1669 р. Інокентій Гізель подарував свою книжку "Мир с богом человек” Хилендарському монастирю (291). Архімандрит Києво-Печерської Лаври Йосиф Кроковський 1697 р. також передав у подарунок сербському монастирю книжку, надруковану у Лаврській друкарні(292). Ієродиякон Єлисей у 1753 р. привіз на Афон книжку, як зазначено на ній, "ис Киевопечерской лавры" (293). Інший сербський ієромонах на привезеній з Києва книжці написав: "Книгу сию подписанную псалтырь яже с попечением и великим трудом от царствующего ... града Киева Спиридон Павлович, иеромонах Раковачкий, в 1759 года принесох..." (294)
Серед книжок, наведених у каталозі Л.Стояновича, є лаврські видання 1741, 1744, 1753, 1755, 1760, 1762, 1764, 1767, 1774, 1780, 1781, 1783, 1784, 1785, 1797 років. Це переважно твори українських письменників: "Камінь віри" – С.Яворського, "Слова", "Поучения", "Четьї-Мінеї" - Д.Ростовського, "Ключ разумения" І.Галятовського, "Меч духовный" Л.Барановича та ін.
Окрім львівських видань, у бібліотеках Сербії трапляються й книжки іншої київської друкарні - тієї, що належала Спиридону Соболю (295). Літературу з України часто привозили серби - учні Київської академії. Наприклад, у 1733 р. до Києва для навчання в академії та закупівлі книжок прибули вихідці із Сербії - ієромонах Хопова монастиря С.Дмитрієв, ієродиякон А.Стойков та ін.(296) Відомо, що у 1747р. київський митрополит Р.Заборовський дозволив сербському ієромонаху Арсенію Сергєєву, який закінчив курс академії і, отже, збирався додому, накупити в Києві книжок як церковних, так і "ко учению отроков, способных" (297).
На одній з книжок у каталозі Л.Стояновича є напис, зроблений П.Ненадовичем - згадуваним уже сербським митрополитом: "Сию книгу зовомую беседы подарова мне Паулу Ненадовичу ... Николай Дмитриевич православный архиерей Темишварский" (298). Місце видання книжки не вказано. А той, хто її подарував - Микола Дмитриєвич з 1752 р. по 1755 р. був студентом Київської академії(299). Символічно, що між двома сербськими діячами - прихильниками культурних зв’язків своєї батьківщини з Росією та Україною - існували взаємини, про які ми дізнаємося саме таким шляхом - через книгу, що їх обох єднала.
Окрім київських, у сербських бібліотеках зустрічаються також чернігівські видання ХVІІІ ст. Друкарня у Чернігові була заснована 1679 р. у Троїцько-Іллінському монастирі єпископом Л.Барановичем. Тут виходили книжки як богослужбові, так і світського змісту: патерики, збірки віршів, полемічні твори І.Галятовського, збірки оповідань і настанов Д.Ростовського.
3 ХVІІІ ст. у Чернігові видавалося багато перекладної літератури. Цьому сприяло, зокрема, й те, що з ініціативи архієпископа І.Максимовича у місцевому колегіумі було створено курс, вихованці якого займалися перекладом книжок. Друкувалися як праці самого Максимовича, так і підготовлені в колегіумі переклади (300).
Рукописна копія 1714 р. з чернігівського видання -"Іліотропіона" І.Максимовича збереглася в Свято-Пантелеймонівському монастирі на Афоні(301). У монастирі Хопово знайдено дві книжки віршів І.Максимовича, видані в Чернігові 1707р. Твори І.Максимовича зустрічаються також у монастирі Дивиш на Фрушській горі (Сербія), в північно-східній Боснії (302).
У XVІІІ ст. (рік невідомий) сербському Милишевському монастирю була подарована книжка, надрукована у Троїцько-Іллінському монастирі 1685 р. У збірнику Л.Стояновича згадуються написи, які були зроблені на чернігівських виданнях 1741 та 1783 років (303).
Яким чином видані в Чернігові книги потрапили на Балкани, з'ясувати поки що не вдалося. Залишається припустити, що їх привозили як торговці книжками - офені, так й південні слов'яни, які приїздили в Україну. Книжки Троїцько-Іллінської друкарні продавалися у Ромнах, Сумах, Києві (304). Та й із самого Чернігова їх могли вивезти сербські, болгарські чи грецькі купці, які торгували в сусідньому Ніжині. Крім того, південнослов'яни, що переселилися в Україну, часто передавали книжки своїм родичам, зокрема, у Чорногорії (305).
Наявність чернігівських видань у сербських й чорногорських бібліотеках дає змогу розширити уявлення про українсько-південнослов’янські зв'язки у такій важливій царині культурного життя, як книгообмін, книготоргівля.
Хоча в цій праці йдеться переважно про українські території, приєднані до Росії у середині XVIІ ст., все ж не можна не відзначити тієї великої ролі, яку відігравали в українсько –південнослов’янських культурних взаєминах друкарні Західної України. Незважаючи на переслідування польських католицьких властей, друкарні Львова, Унева, Острога продовжували випускати літературу церковнослов'янською мовою для потреб як українського, так і південнослов'янських народів.
Міцні зв'язки існували у південних слов'ян з Львівським братством. До Львова приїздили монахи з Болгарії, Сербії, а також Греції і Молдавії. У касових книжках братства зберігаються записи про надання милостині "греческим отцам", серед яких, мабуть, були й серби. Милостиня видавалася як грошима, так і книжками - продукцією братської друкарні (306).
Друкарня Львівського братства була заснована наприкінці XVI ст. і продовжувала свою діяльність під назвою Ставропігійського інституту до початку XX ст. Протягом XVI-XVІІІ ст. в ній друкувалися церковні книжки, підручники, букварі, твори українських письменників, зокрема М.Козачинського, який у 30-х роках працював в карловацькій школі. У сербських бібліотеках трапляються львівські видання 1615 (307), 1604 (308), 1614 та 1642 рр.(309). Але XVIII ст. майже не представлено. Швидше за все це пояснюється тим, що, не витримавши постійного тиску з боку польських властей і львівського православного єпископа І.Шумлянського, який перейшов до уніатів, Братство у 1708 р. прийняло унію.
До російських та українських книжок південнослов'яни ставилися дуже дбайливо, надзвичайно цінували їх, іноді робили на них написи такого змісту: "Сего ради подписающ молю, да не укради кто", чи: "Заклинаю его страшными клятвами да даст мир книзи сей" (310).
2. Роль літературних зв'язків у боротьбі сербів з іноземною ідеологічною експансією та формуванні ідей слов’янської спільності
Розповсюдження у Сербії та Чорногорії творів українських письменників не могло не вплинути на формування певних тенденцій у літературі цих країн. Найбільш рельєфно цей вплив можна спостерігати на прикладі сербської літератури початкового періоду національно-культурного Відродження. Не вдаючись детально до літературознавчого аспекту даної проблеми, зупинимося на питанні про розвиток у сербській літературі досліджуваного періоду ідеологічних концепцій, характерних для українських письменників XVII-XVІІІ ст.
Глибокий відгук у душах південних слов’ян знаходили насамперед твори, що несли в собі ідеї слов’янської спільності, закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів. 3 каталогів бібліотек Сербії і Чорногорії видно, що в багатьох із них збереглися примірники "Беседы Иоанна Златоуста" - книжки, яка була надзвичайно популярною серед південних слов'ян у ХVІІ-ХVІІІ ст. Захарія Копистенський адресував її всім слов'янам. У передмові до книжки він писав "Примите его иафетово племя росове и славяне и македонове. Стяжите и болгарове, сербове и босняке. Облобезайте и истрове, иллиркове и далматове. Срящите и молдовяне, мультане и унгровлахове. Воспримите и чехове, моравляне, гарватове и вся широковластная Сарматия, возлюби и приятжи и все православии" (311).
Часто зустрічається у сербських книгозбірняx "Синопсис" - короткий нарис історії України і Росії від стародавніх часів до останньої чверті ХVІІ ст. Тривалий час "Синопсис" використовувався як підручник і витримав понад 30 видань. У книзі, зокрема, йдеться про боротьбу росіян та українців з турецько-татарською агресією, висловлюється ідея об’єднання слов'янських країн під зверхністю Росії проти католицько-уніатської та турецько-татарської агресії.
Аналогічні думки висловлював український письменник, громадсько-політичний та культурний діяч Іоанникій Галятовський. Звертаючись до пригноблених Османською імперією народів, він писав: "... Греки, болгари, серби, боснійці, молдавани, валахи та інші православні народи ...можуть домовитися між собою і вирватися з турецької неволі” (312).
Важливу роль у боротьбі сербського народу проти католицької експансії відігравали полемічні твори Л.Барановича, І.Гізеля, С.Полоцького, Ф.Прокоповича, С.Яворського та інших українських і російських культурних і громадських діячів, ідейна спрямованість яких була близька й зрозуміла сербам та іншим православним народам. Відомий югославський дослідник історик сербської літератури М.Павич писав з цього приводу: "Не маючи книжок і друкарень, не маючи шкіл, сербська культура могла спертися на найближчого й безпосереднього союзника в цій боротьбі - на культуру України, яка вже вела аналогічну боротьбу з офіційною польською єзуїтською пропагандою протягом усього XVІІ ст. й мала відточену полемічну літературу, потрібну для цієї боротьби" (313).
Відомо, що багато сербських письменників ХVІІІ ст. використовувало книги українських діячів культури як джерело для написання власних творів. Наприклад, сербський письменник першої половини ХVІІІ ст. Г.С.Венцелович у своїх працях неодноразово цитував І.Галятовського, І.Кониського, Л.Барановича. Він переклав два найбільш значні полемічні твори Л.Барановича - "Меч духовный" і "Трубы словес проповедных", спрямовані проти католицизму й римського папи. Значний вплив на світогляд сербського письменника справили ідейні концепції С.Полоцького і Ф.Прокоповича, які виступили за освіту, розвиток шкільного навчання, проти невігластва духовенства, за реформу церкви (314).
Творчість Ф.Прокоповича значно вплинула й на іншого сербського письменника - Й.Раїча. Останній, навчаючись у Київській академії (1753-1756 рр.), глибоко ознайомився з популярною тоді полемічною літературою і багато чого запозичив з антикатолицької та антиуніатської аргументації українських письменників. Він розумів, що це необхідно для боротьби з католицькою пропагандою у нього на батьківщині. Й.Раїч зробив переклади "Камня Веры" С.Яворського й "Теологического Тела" Ф.Прокоповича (315).
Зауважимо, що Ф.Прокопович був відомий південним слов'янам не тільки як поет і полеміст, але й як значний громадський діяч Російської держави, безпосередній захисник інтересів пригноблених слов'янських народів. До нього зверталися серби з проханням "устроить доступ к славнейшему дворцу"(316). Так, у 1730р. Ф.Прокопович на прохання П.Смолича - серба за походженням, ректора Харківського колегіуму - подав імператриці Анні Іоанівні доповідь "с приложением переводов, обнаруживающих чинимое в Цесарии на греко-российскую проповедающих веру сербов гонение в противность данных сербскому народу от прежних римских императоров Привилегий"(317). Копії цих "Привілеїв" були доставлені у Колегію іноземних справ П.Смеличем.
Вплив української культури, знайомство з творами С.Полоцького і С.Яворського відчуваються в ранніх творах відомого сербського письменника-просвітителя Д.0брадовича. Під час свого навчання в монастирі Хопово він мав добру нагоду за привезеними туди з Росії і України книжками належно простудіювати твори російських та українських письменників кінця ХVІІ-ХVІІІ ст. (318).
Велику роль у справі культурного зближення сербського, чорногорського й українського народів відіграло переселення південних слов'ян в Україну. Деякі із переселенців, як уже відзначалося, зробили помітний внесок у розвиток культурних, політичних та економічних зв’язків між Російською державою і балканськими країнами.
У 1752 р. разом з групою сербів, очолюваних генерал-майором Шевичем, приїхав у Слов'яно-Сербію Павло Юлінац (1730-1784 рр.), згодом відомий письменник, дипломат. Прожив він у Росії дев'ять років. Потім протягом 20 років був чиновником російського посольства у Відні і мав можливість здійснювати посередницьку діяльність у пересиланні книжок з Росії для сербських шкіл та монастирів (319).
Про життя своїх співвітчизників, які переїхали жити у Росію, про враження від Києва, Чернігова, Миргорода та інших українських міст писав сербський переселенець С.Пищевич. Його книга для наших днів є цінним історичним джерелом (320). На думку дослідниці культурних зв'язків Росії з південно слов’янськими народами А.П.Бажової, за своїм світоглядом С.Пищевич близький до поглядів українського й російського просвітителя-демократа XVIII ст. Я.П.Козельського (321).
Помітний вплив на сербську літературу і поезію мала викладацька й літературна діяльність українського письменника і педагога М.Козачинського, що, як уже розповідалося раніше, працював у Сербії у 30-х роках ХVІІІ ст. Він написав історичну драму "Трагедия, сиречь печальная повесть о смерти последнего царя сербского Уроша V и о падении Сербского царства" *. 1736 р. учні М.Козачинського здійснили її постановку на сцені Карловацької школи.
Хоча твір М.Козачинського був типово бароковою шкільною драмою, багатою на міфологічні й алегоричні персонажі, підвищену драматизацію подій, знаменним було звернення автора до сербської історії XIV ст. - періоду розквіту незалежної Сербської держави.
В "Трагедии" виведені фігури Стефана Немані - першого короля Сербії, збирача сербських земель, патріарха Арсенія Черноєвича та інших сербських діячів. Засуджується користолюбна політика тих сербських правителів, дії яких призвели до роздробленості Сербської держави, що стала легкою здобиччю турків. М.Козачинський описує переселення сербів на чолі з патріархом Арсенієм Черноєвичем в австрійські землі. Австрію автор зображує як державу-визволительку, що оборонила сербський народ від турецької тиранії. Однак навряд чи можна повністю довіряти щирості цих слів. Швидше за все, це була звичайна данина ввічливості. Оскільки М.Козачинський спілкувався з сербами як у Київській академії, так і, звичайно, в Карловцях, він знав справжню ціну гостинності "милостивейшей римской державы" (322).
Значения "Трагедии" М.Козачинського виходить далеко за межі звичних шкільних драм, поширених у Київській академії. Цей твір, сповнений волелюбства, засудження будь-якої тиранії, оспівував епоху незалежної сербської держави, пробуджував у людей інтерес до історії своєї країни, сприяв зростанню національної самосвідомості. На думку сербського історика В.Єрича, "Трагедия" М.Козачинського була взірцем національно-патріотичної літератури(323). А те, що вона була написана по старослов'янському з деякими елементами народної сербської мови (324), робило драму зрозумілою широкому колу глядачів. Про популярність "Трагедии" в Сербії свідчить той факт, що її текст неодноразово переписувався й розповсюджувався в списках (325).
Літературний стиль М.Козачинського вплинув на поетичну діяльність Й.Раїча, П.Ненадовича, В.Ракича та багатьох інших сербських письменників ХVІІІ ст. Свої твори вони писали старослов'янською мовою, використовуючи так званий польський тринадцятистопний силабічний вірш, принесений у Сербію цим автором (326).
Діяльність українського просвітителя у справі організації шкільних вистав, розгорнута ним у Сремських Карловцях, послужила основою для наступного розвитку сербського театру, який на початку ХVШ ст. ще не виходив за межі середньовічних народних розважальних дійств (327). На території Австрійської імперії майстерності постановки популярних у XVІІІ ст. барочних драм, комедій, інтермедій навчали здебільшого в єзуїтських колегіумах, німецьких та угорських школах. Театральні вистави, що в них ставилися, гралися, як правило, німецькою, латинською, угорською чи французькою мовами. Вони базувалися на інсценуваннях релігійних сюжетів і служили ідеям католицизму. Хоча більшість рис європейської барочної драми було засвоєно сербською художньою творчістю із шкільного єзуїтського театру, останній залишився чужим сербським глядачам (328), сприймався їх переважною більшістю як один із засобів єзуїтської пропаганди. Сербам потрібний був свій театр, який міг стати ефективним засобом відсічі католицькій експансії, асиміляторській політиці австрійських властей. Зразок такого театрального видовища, що могло служити цій меті, приніс у Сербію М.Козачинський. Драма українського письменника дала поштовх до розвитку подібних театральних вистав старослов'янською мовою в школах Сремських Карловців, Будима, Сент-Андре та інших міст (329). "Трагедию" М.Козачинського вже після переробки її Й.Раїчем неодноразово ставили на початку XIX ст. у Великому Бечкереці та Новому Саді (330).
3 розвитком міської буржуазної культури протягом другої половини XVIII ст. барочна шкільна драма, що мала здебільшого релігійний характер, поступилася місцем світському театру, де вистави йшли сербською мовою, професійним акторським трупам.
Таким чином, українсько-сербські контакти, пов'язані з розповсюдженням у Сербії продукції друкарень України, а також літературні взаємини відігравали важливу роль у зміцненні широкого руху сербів за національне самовизначення, культурний прогрес, проти асиміляторської політики Османської імперії та Австрії. Українські книжки, що потрапляли у великій кількості до Сербії і Чорногорії, служили справі освіти народних мас, знайомили їх із досягненнями української та російської суспільної думки. Пройняті духом слов’янської спільності, боротьби проти османської й католицької реакції, ідеями просвітництва й гуманізму, твори українських культурних діячів викликали глибокий інтерес у балканських слов’ян, сприяли духовному єднанню братніх народів.
Навчальна література, яка надходила з Росії та України, добре прислужилася справі організації сербських та чорногорських шкіл, що, в свою чергу, не могло не позначитися на загальному процесі просвітництва, формуванні національної мови й літератури у сербів і чорногорців.
![[:: Mega Каталог Index.org.ua ::]](http://www.index.org.ua/img/b_1.gif){kind=small}