Фізико-географічна характеристика.

Словенія відрізняється значним різноманіттям природних умов і різкими ландшафтними контрастами. Географи поділяють територію країни на 13 окремих районів, з яких шість топографічних районів є основними.٭
Нажаль топографічний поділ не віддзеркалює всього різноманіття словенських земель. Тому в країнознавчій літературі часто виділяють 9 традиційних словенських історико-географічних областей чи провінцій і місто Любляну٭٭, які мають свої як географічні, так і культурні, етнічні, господарчі особливості. Це: Приморська, Бркини, Нотранська, Горенська, Доленська, Біла Крайна, Карінтія, Штірія, Прекмурьє, але вони не є адміністративно-територіальними одиницями.
Північно-західна частина Словенії, що носить назву Горенська (Верхній край), це високогірна, сильно розчленована альпійська область.••• Висота таких гірських масивів, як Юлійські Альпи, Караванке, Савіньські Альпи не нижче 2000 м. У цьому районі розташована найвища гора Словенії – Триглав (2864 м), що зображена на державному прапорі країни. На заході області , в місці злиття річок Сави-Бохиньки і Сави-Долиньки бере свій початок багатоводна річка Сава, права притока Дунаю. Найкрупнішій провінціальний центр місто Крань (36,7 тис.).

(*Серед них: 1. Альпи, включаючи Юлійські Альпи, Камнік-Савінські Альпи, гірський ланцюг Караванок і масив Погірря на північному сході ;
2. Передальпійські схили Ідрії, Церкно, Шкоф‘я Лока і Посав‘я, що простягнулися через весь південний бік Альп;
3.Дінарський карст на південному заході країни простягається від Юлійських Альп до р. Дрін шириною від 60 – до 230 км.;
4.Словенське узбережжя вздовж Адріатики;
5.Низини, що займають 1/5 території у різних частинах країни;
6.В основному плоска Панонська рівнина на сході і північному сході.
** Див.: Сокровища Словении. – Любляна, 1990; Fallon S. Slovenia. - Oakland, 1998 
***Як і Альпи взагалі, Словенські Альпи – молоді гори, сформовані твердими кристалічними породами з багато чисельними виходами м‘яких сланцевих площин. Для них притаманні, як у сусідніх районах Австрії та Італії високі хребти з гострими зубчастими гребінцями, крутими схилами. У верхніх ярусах гір розстилаються альпійські полонини, нижні схили вкриті густими лісами.)

Центральна частина країни – Доленська (Нижній край), являє собою альпійське низкогір‘я і котловини. Тут бере свій початок річка Крка. Найбільш важливим культурним і економічним центром провінції є Ново-Мєсто (22,4 тис.).
Північно-західну частину країни, по якій проходить водорозділ ріки Сави і річок Адріатичного узбережжя, називають Нотранська (Внутрішній край). В цій провінції розташоване відоме в науці Церкнинське озеро, яке інколи повністю зникає у м‘яких карстових породах•. Центр провінції місто Постойна (8,2 тис.).
З Італією межує Приморська область. Це район з дуже різноманітним рельєфом. Від високих гірських піків та пагорбів, до долин і глибоких котловин, що утворилися у м‘яких карстових породах, короткою смугою морського узбережжя (47 км) на півночі півострова Істрія. У глибоких печерах Юлійських Альп, що на півночі області, бере свій початок бурхлива річка Соча. Головні провінційні соціально-економічні центри Нова Гориця (14,8 тис.) і місто-порт Копер (Каподістрія) (24,4 тис.).
Невеличка провінція Бркини на півдні країни, затиснута між Горенською і Нотранською областями, має в основному гірський рельєф. Центральне місто Ілірська Бистриця (2 тис.) розташована біля підніжжя гори Снєжнік.
На південь від Доленської області лежить провінція Біла Крайна, рельєф якої в основному складається з пагорбів і рівнин на південному сході. Найбільші провінційні центри Метлика (3,3 тис.), Черномель (5,4 тис.).
Крупнішою історико-географічною областю є Штрірія (чи Стаєрська область) на північному сході Словенії. Тут також багато гір і долин. По її території течуть дві потужні європейські річки Сава (по південно-західному кордону області) і Драва (перетинає східні райони провінції). Основні соціально-економічні центри: Марибор (134 тис.) і Целє (41 тис.). Це друге і третє за розмірами після Любляни міста.

(• Термін карст, що широко розповсюджений в геології, виник від назви вапнякового плато Крас (Карст) на південному заході Словенії, де явища вимивання м’яких гірських грунтів були вперше досліджені і описані. Для районів карсту притаманний специфічний рельєф місцевості з глибокими воронками, печерами і провалами, густо розчленованими долинами, річками, які зникають у карстових ущелинах (понорах), і виринають знову, часто у значно віддалених районах (р. Уніця, Пивка, Река). Найбільш відомі в Словенії карстові печери Постойнська Яма, Шкоцьянська -Яма на південному заході країни, які щорічно відвідують тисячі туристів.)
Найменшою провінцією є Карінтія (Корошка), дрібний сколок колись могутнього князівства Карантанії. Високі гори, вкриті густими лісами, перемежаються з невеликими долинами. Найвищий гірський пік г.Пеца (2126 м). В районі долини Межиці лежить індустріальний і адміністративний центр області м. Равне ( 6.8 тис.). Другим за значенням економічним і культурним центром провінції є місто Словень-Градець.
Прекмур‘є (тобто область, що знаходиться за річкою Мура) крайня східна територія Словенії, обіймає частину Панонської низини. Адміністративним центром провінції є місто Мурська Собота (13,9 тис.).
Столиця Словенії Любляна (259) знаходиться майже в середині країни у міжгірській Люблянській котловині по обох берегах річки Любляниця біля впадіння її в ріку Сава. Це найбільше за чисельністю місто, головний політичний, культурний, господарчій центр республіки, де перетинаються основні залізничні, шосейні та річкові магістралі.
Клімат, рослинний та тваринний світ.
Топографічні особливості Словенії впливають на клімат країни. Хоча в основному він поміркований (середньорічна температура січня – 2˚С, липня, найбільш жаркого місяця, +21˚С), можна чітко виділити три кліматичні райони. Перший, північний-захід країни: альпійський клімат із сильним впливом Атлантики і інтенсивними опадами. Температура повітря поміркована влітку і холодна взимку. Другий, узбережжя і більша частина Приморської області мають середземноморський клімат з теплою, сонячною погодою більшою частиною року. Хоча інколи, коли теплі вітри з Адріатики овівають схили словенських Альп, то навіть влітку раптово може піти сніг, що швидко тане під жарким сонцем. Третій район – це більша частина східної Словенії, має континентальний клімат. Загальна кількість сонячних годин дорівнює 1700 (центральні райони) до 2300 (південні приморські райони), що створює хороші умови для туризму.
Словенія, поряд із Фінляндією, є найбільш “зеленою” європейською країною. Лісами, деякі з яких заповідні (наприклад, Триглавський національний парк), вкрито приблизно 46% площі країни. В них зустрічаються рідкісні ендемічні види рослин, характерні лише для Словенії. Це триглавська “роза”, юлійський мак, карніольська лілія та ін. Густі ліси дають притулок ведмедям, оленям, диким свиням, вовкам, рисям та 344 видам птахів.
Приблизно 43% загальної території країни займають сільськогосподарські землі: виноградники, луки, пасовиська, пашні.
Хоча Словенія дуже зелена країна, для неї актуальна проблема забруднення навколишнього середовища. Особливо це стосується районів річок Сава, Мура, Любляниця і нижчої течії річок савинського басейну. Дощі змивають залишки добрив і бруд, що разом з водними масами швидко проникають через м‘які карстові породи під землю, загрожуючи забруднити джерела питної води і навколишні території.
Словенія не має крупних запасів мінеральної сировини, а лише невеликі поклади нафти, бурого вугілля, лігнітів, поліметалевих руд, відносно великі запаси ртуті, баріта, каоліна, графіта. Її річки мають значний гідроенергетичний і гідро-ресурсний потенціал.

Населення

За останнім переписом населення (2001 р.), що проводиться кожні 10 років, воно складало 1,98 млн. чоловік, більшість з яких (88%) словенці – представники титульної нації. Основна маса населення країни живе в містах, в районах річкових долин, коло транспортних шляхів. Найбільш густо заселені райони Любляни, Марибора, Целє, Краня і Копера•. 
В Словенії також живе приблизно 30 тис. хорватів, 20 тис. сербів, 8 тис.500 етнічних угорців, 2 тис. 300 циганів (в основному область Прекмур‘я), 3 тис. 60 італійців (переважно Приморська). Інші етнічні групи складають приблизно 6 % населення і включають головним чином емігрантів з території колишньої Югославії, які прибули до Словенії переважно з економічних причин після ІІ світової війни. Серед них боснійці, македонці, албанці, чорногорці, серби та ін.
Італійці і угорці вважаються тубільними мешканцями. Їх права захищені Конституцією і вони мають своїх національних представників у Парламенті.
Інші іммігранти, біженці, переселенці не є громадянами країни. Вони можуть роками жити і працювати, але так і не отримати офіційного громадянства.
Розташування Словенії на крайньому заході південнослов‘янських земель мало певні наслідки. Словенський народ опинився на важливому етнографічному і політичному перехресті, де зіткнулися інтереси основних груп європейських народів: романців, германців, угорців, слов‘ян. Тому словенці із самого початку повинні були відстоювати свою етнічну єдність і незалежність від асиміляторської політики сусідніх країн, що захоплювали їх землі. В цій боротьбі вони вистояли, але до цієї пори значна кількість територій, заселених словенцями, знаходиться в межах інших держав.
П'ятдесят тисяч словенців живе в сусідніх районах Італії, особливо в Триєсті (слов‘янська назва Трст) і його околицях, в м.Гориця та ін. В австрійській частині Карінтії переважно в районах міст Клагенгфурт (Целовец), Віллах (Беляк), Айсенкаппель (Зелена Капла), Ферлах (Боров‘є) мешкає понад 15 тис. словенців. У південно-західних районах Угорщини – приблизно 5 тис.
Велика кількість словенців шукаючи кращої долі залишили країну у ІІ половині ХІХ ст. і під час І світової війни. Більшість з них оселилася в США. Загалом словенська діаспора в світі складає понад 400 тис. осіб.
Словенія є країною з однією із найнижчих рівнів народжуваності як у Європі, так і у світі, проте серед найнижчих є й рівень дитячої смертності. Тривалість життя для чоловіків складає 71,4 роки і 78,8 для жінок.  

Релігія  

Католицька церква є найбільш помітною у громадянському житті країни. 72% населення – католики. Взагалі в Словенії зареєстровано близько 30 релігійних спільнот. 2,4% населення сповідують православ‘я, 1% - мусульмани. Між тим словенці не відрізняються релігійним фанатизмом. Молодь відноситься до релігії більше як до історичної традиції. Найбільш популярні релігійні свята Пасха, Різдво Христове, Благовіщення.

Мова 

Офіційною мовою є словенська, але в містах компактного проживання італійської та угорської громад італійська і угорська також є офіційними.• словенська мова належить до південної підгрупи слов‘янських мов індоєвропейської сім‘ї. У словенській мові є 7 груп діалектів. Остаточно словенська національна мова склалася наприкінці ХІХ ст. Між розмовними варіантами сучасної літературної мови є значні територіальні відмінності.••

Історичний нарис 

Перші поселення людини на території сучасної Словенії виникають ще у часи палеоліту.* Археологічні знахідки, які відносяться до бронзового віку (приблизно 2000 – 900 ст. до н. е.), свідчить про те, що найбільш густо населені в цей час були райони на південь від сучасної Любляни - Люблянсько Бар’є та біля озера Церкниця.
Приблизно у 700 році до н. е. місцеві племена іллірійців були підкорені італійськими племенами, які принесли із собою навички виготовлення зброї та знарядь праці із заліза. Вони розселилися в основному на території сучасної провінції Доленська. Пік їх економічної та культурної активності припадає на 650 – 550 роки до н. е. (так званий Хальштатський період)**.
Десь у ІV ст. до н. е. племена кельтів з території Центральної та Західної Європи починають проникати на Балкани. Вони змішуються з місцевим населенням і утворюють першу протодержаву на території сучасної Штірії та Карінтії – Королівство Норік.
У ІІ ст. до н. е. багатий залізом і золотом Норік притягує увагу римлян, які підкоряють королівство і просуваються далі вглиб території сучасної Словенії та півострова Істрія. На завойованих землях римляни будують фортеці, вимощують шляхи, що з’єднують нові військові поселення. З цих давньоримських фортець згодом розвинулись такі важливі словенські міста, як Любляна (Емона), Целе (Целея), Птуй (Поетовіо) та інші. В них і зараз можна спостерігати відбитки римської присутності: це залишки фортифікаційних споруд, форумів, терм, античних храмів та раньо-християнських каплиць, які так приваблюють туристів. Старовинна легенда навіть стверджує, що дивовижні, Юлійські Альпи отримали свою назву від імені імператора Юлія Цезаря, який був вражений їхньою красою.
Після падіння Римської імперії за словенські землі починають змагання племена гунів, остготів, лангобардів, яких у другій половині ІV ст. н. е. з південних територій Словенії витісняють італіки.
У VI ст. н. е. з регіону Карпатського басейну на східно словенські землі приходять слов’янські племена, що оселяються в районах річок Сави, Драви і Мури та Східних Альп. Вони ведуть боротьбу за ці землі з германцями та кочовиками аварами інколи вступаючи з ними в нестійкі військово-політичні союзи.
Приблизно у VII ст. н. е. на основі союзу слов’янських племен виникає перше слов’янське державне утворення на території сучасних словенських земель – князівство Карантанія. Його межі простягнулися від долини ріки Сави аж до Лейпцига, вбираючи Моравію, Богемію та Нижню Аварію. Але це слов’янське князівство було недовговічним. У 745 Карантанія попадає в залежність від Баварії, а у 788 – від Франкської держави. Після розпаду імперії Карла Великого Карантанія включається до складу Східно-Франкського королівства (пізніше – Німеччина), а у 976 році виділяється в окреме герцогство у складі германського королівства.
Захоплення Карантанії німецькими феодалами супроводжується закабаленям місцевого населення, асиміляторською політикою, примусовим покатоличенням, витісненням словенської знаті з провідних позицій у суспільстві. Німецьке дворянство відносилося до словенців як до селян, які не мають своєї історії, називаючи їх “geschichtslosen Bauervolk”.
Те, що німецька феодальна знать опинилася на вершині феодальної ієрархії саме на початковому етапі розвитку словенської державності, стало згодом однією з основних перешкод у словенському національному і культурному розвитку.
Німецька влада розділила Карантанію на ряд невеликих князівств, графств, територій. У ХІ ст. вони починають розвиватися у словенські провінції, кожна зі своїми певними економічними, культурними, етнографічними особливостями, які майже без змін дійшли до 1918 року: Карніола (Крайна), Карінтія, Штірія, Гориця, Біла Крайна.
Поступово серед різних німецьких аристократичних родин, що змагалися за словенські території, виділяється родина Габсбургів, яка консолідує і поширює свою владу. Приблизно з кінця ХІІІ до початку ХVІ ст. більша частина земель, населених словенцями, зокрема, місто-порт Трієст, переходить до рук Габсбургів. Лише Істрія і Прекмур’є залишаються відповідно в руках Венеціанської Республіки і Угорщини.
Під час правління Габсбургів посилюється експлуататорська та асиміляторська політика німецької знаті. На погіршення становища словенського населення в цей час впливали і напади турок, що почастішали. Все це призвело до радикалізації настроїв народних мас, які повинні були захищати самих себе та й ще сплачувати данину поміщикам. У ХV – ХVІ ст. по території Словенії прокотилася хвиля селянських повстань (1478 , 1515 , 1573 рр. та ін.). Вимоги повсталих носили в основному економічний характер. Широко поширені в цей час в Європі ідеї Реформації майже не зачепили селянські маси на відміну від мешканців словенських міст, які прийняли активну участь у реформаційному русі.*
У ХVІІ ст. спостерігається певний занепад словенських земель, викликаний контрреформацією і 30-ти річною війною (1618 – 1648 рр.).
Економічний підйом починається лише у другій половині ХVІІІ ст. у зв’язку із реформами, що їх проводили М. Терезія (1740 – 1780 рр.) і Йосип ІІ (1780 – 1790 рр.). Вони включали організацію нової державної адміністративної системи з провінційними урядами на чолі так званих “національних окраїн” Австрійської імперії, скасування митних поборів між провінціями, будівництво нових шляхів, реформу освіти (впровадження обов’язкових початкових шкіл та інше), часткове скасування особистої залежності селян, обмеження панщини, припинення релігійних переслідувань.
Не дивлячись на те, що реформи носили половинчастий характер і не були по багатьох пунктах доведені до кінця, вони сприяли економічному підйому Словенії, підштовхували процес формування словенської буржуазії, благодійно вплинули на розвиток національної культури.
В цей час на території Словенії розширюється мануфактурне виробництво, розвивається гірсько видобувна справа, вдосконалюється процес сільськогосподарського виробництва. Словенські товари такі, як полотно, вироби з дерева, високоякісна шкіра вивозіться через порт Трієст до Італії, Голландії, Англії, Франції.
Піднесенню економіки словенських земель сприяли і реформи, що їх проводила французька влада в період 1809 – 1814 роках*. Серед них видання законів про рівні права громадян, про використання словенської мови в нижчих та середніх навчальних закладах та адміністративних установах, повне звільнення селян від панщини. І хоча інколи цей період французького владарювання називають коротенькою інтерлюдією в історії, прогресивний дух Великої французької революції і наполеонівських реформ сприяли пробудженню словенської національної самосвідомості, вплинули на процес консолідації словенської нації.
У 1814 р. словенські землі знову переходять до Австрійської імперії. Була відновлена феодальна система, жорстоко придушувалися будь-які паростки національного руху. Але процес занепаду старої соціально-економічної системи і розвиток буржуазних відносин вже неможливо було зупинити. Європа стояла на порозі індустріальної революції і словенські території активно включилися в цей процес.
Період після ліквідації Іллірійських провінцій і до революції 1848 року інколи характеризують як роки “романтичного націоналізму” в Словенії, основою якого була боротьба словенської національної буржуазії за свої права. Це період формування перших словенських політичних програм, оформлення ідей слов’янської єдності, самобутнього розвитку словенської нації, об’єднання всіх словенських земель.
Не дивлячись на це, революція 1848 рок застигла Словенію політично слабкою і погано підготовленою до радикальних буржуазних реформ. Словенських національний рух розвивався в основному в культурно-просвітницькому, а не політичному руслі. До революції словенці навіть не висували програм автономізації. Втіленню ідей об’єднання всіх словенських земель суттєво заважали особливості демографічного розвитку країни та географічний фактор.
В містах Карінтії та Штірії переважало німецьке населення. Різко розчленований рельєф місцевості утруднював зв’язки між невеликими селами, в яких жили переважно словенці. Протягом багатьох віків словенці були розділені не тільки в адміністративному, географічному а й в мовному плані. Тільки наприкінці ХІХ ст. з понад 40 місцевих діалектів поступово формується словенська літературна мова. Сам термін “Словенія” почав використовуватися словенськими інтелектуалами лише напередодні революції 1848 року. До того словенці само ідентифікувалися як “краінці”, “штірійці”, “карінтійці”. Цей крайовий сепаратизм уповільнював процес інтеграції словенської нації.
Революційні події 1848 – 1849 років в Європі стали потужним стимулом для подальшого розвитку ідеї національного об’єднання. Група словенських інтелектуалів на чолі з Матією Маяром висунула першу оформлену політичну програму під назвою “Об’єднана Словенія”. Вона передбачала об’єднання всіх територій, населених словенцями, в одну автономну адміністративну одиницю в рамках Австрійської імперії, створення свого представницького органу, використання словенської мови в школах і в адміністративних органах.
Але ці вимоги були відкинуті австрійською владою тому, що могли призвести до реорганізації імперії за етнічними кордонами, які імперський уряд навпаки весь час намагався розмити. Разом з тим, слід відзначити, що словенці не передбачали повної незалежності своєї країни. Більшість інтелектуалів і буржуазії дивилися на Австрію як на силу, здатну захистити своїх підданих від претензій і конкуренції таких європейських потуг, як Італія і Німеччина, що перебували у процесі консолідації та економічного підйому.
Нова австрійська Конституція 1849 року практично нічого не дала Словенії в плані консолідації її історичних земель. Певним реверансом у бік словенців було те, що Конституція та ряд нових законів були надруковані словенською мовою, затверджений малюнок словенського національного прапору – три горизонтальні смуги: біла, синя, червона. Тому ідея об’єднання країни аж до 1918 року продовжувала залишатися базисом майже всіх словенських політичних програм.
Промисловий переворот, що у другій половині ХІХ ст. у Австрії та Німеччині вступив у свою вирішальну фазу, позитивно позначився на економіці Словенії. Швидкими темпами розвивалися і переобладнувалися суднобудування, металообробна, текстильна, гірсько видобувна промисловість. У 1849 році була відкрита залізниця, що з’єднала Відень і Любляну. Великі індустріальні компанії виникають у Крані, Трбовлі, Мариборі, Целє, Любляні. Зростає прошарок словенської буржуазії. У Другій половині ХІХ на початку ХХ ст. словенські землі за своїм економічним розвитком значно опереджали інші югослов’янські країни.
Але погіршилося становище селян, чиї традиційні джерела прибутку були підірвані конкуренцією інших європейських виробників. Між 1850 та 1910 роками більш ніж 300 тисяч (приблизно 56 % населення) словенців у пошуках кращої долі вимушені були емігрувати за кордон.
Посилення економічних позицій словенської буржуазії, зростання її прагнення до само ідентифікації, у 80-х – 90-х рр. ХІХ ст. приводять до формування з розпорошених культурно-політичних організацій і гуртків перших політичних партій. Серед них найбільш впливовими стають заснована у 1892 р. консервативно-клерикальна Католицька народна партія (лідери Я. Блейвейс, А. Корошець)* і створена у 1894 р. ліберальна Народна прогресивна партія (лідери І. Хрибар та І. Тавчар).
У 1896 р. в Словенії була створена Югослов’янська соціал-демократична партія, але саме перші дві партії протягом наступних двох десятиліть грали провідні ролі на політичній арені Словенії.
Під час І світової війни словенські політичні партії в основному зберігали вірність Австро-Угорщині, висловлюючись за об’єднання всіх словенських, хорватських і сербських земель Австро-Угорщини в автономну державу у складі Габсбургської монархії. Ці принципи були викладені у Травневій декларації 1917 року Югослов’янського клубу.
По мірі того як погіршується соціально-економічне положення в Австро-Угорщині в результаті затяжної війни, на слов’янській політичній арені починають перемагати прихильники відокремлення югослов’янської держави. В містах Любляна, Єсєнице, Трбовлє пройшли антивоєнні демонстрації і страйки.
29 жовтня 1918 р. Народне віче в Загребі, що представляло інтереси словенських, хорватських, сербських буржуазних кіл та інтелігенції, оголосило про відокремлення югослов’янських земель від Австро-Угорщини і утворення Держави словенців, хорватів і сербів (СХС). Але це державне утворення було надто слабким. Експансіоністська політика Італії, яка не збиралася виводити війська з території СХС, примусила політичних лідерів новоствореної держави шукати союзу із Сербією та Чорногорією, яких підтримувала Франція.
1 грудня 1918 р. відбулося об’єднання південнослов’янських земель колишньої Австро-Угорщини з королівством Сербія і виникла нова держава – Королівство сербів, хорватів і словенців *на чолі із сербською правлячою династією Карагеоргієвичів. У новоствореному уряді словенці отримали два міністерські портфелі, а лідер словенської народної партії А. Корошець став віце- прем’єром.
Возз’єднання з Сербією не врятувало словенців від територіальних втрат. Мирні договори, підписані в Парижі і Рапало протягом 1919 – 1920 рр. передали значну частину словенських і хорватських територій Італії (Приморська разом з Трієстом, Істрія), Австрії (Карінтія) і Угорщині (частина Прекмур’я). Таким чином Словенія втратила більше ¼ свого населення і ⅓ земель. 
В Королівстві сербів, хорватів і словенців, не дивлячись на в цілому позитивну ідею слов’янського єднання, сербському народові була відведена роль домінуючої нації. Всі інші народи, включаючи словенців, вважалися маргіналами, незважаючи на рівень їх соціально-економічного розвитку.
За таких умов в словенському суспільстві знову стає популярною ідея автономізму, на основі якої словенські політичні діячі намагалися вирішити національне питання в державі. У середині 30-х років ХХ ст. серед основних політичних партій Словенії відбувається політичний розкол. Частина лідерів клерикальної Словенської народної партії, переслідуючи свої вузько корисні інтереси, увійшла до нового централістського уряду Югославії, очолюваного М. Стоядиновичим (1935 р.). Окремі групи з клерикальної та ліберальної партій починають шукати контакти із робочим рухом і Комуністичною партією Югославії (КПЮ)*, яка знаходилася в опозиції до влади.
На початку ІІ світової війни Югославія намагалася притримуватися нейтралітету, але у квітні 1941 р. фашистські війська вторглися на її територію.
Після двох тижнів боротьби югославська армія капітулювала. Територія Словенії була розділена між Німеччиною (Штірія, Гориця, Карінтія), Італією (Любляна, Приморська, Нотранська, Доленська і Біла Крайна), Угорщиною (Прекмур’є). Почалися репресії і депортація місцевого словенського населення.
Для протидії загарбникам на території Словенії було сформовано Визвольний фронт, в якому активну участь грали представники словенських комуністів і лівих політичних угрупувань. Словенський визвольний фронт притримувався принципу спільної боротьби з югославськими комуністами і приєднався до Антифашистського віче народного визволення Югославії (АВНВЮ), яке очолював лідер КПЮ Й.Б. Тіто.
Після капітуляції у 1943 р. Італії в Словенії почала активно діяти опозиційна до визвольного фронту армія Домобрани, яка намагалася не допустити приходу комуністів до влади у визволених районах. З цією метою домобранці співробітничали з фашистськими окупантами. Але, не дивлячись на підтримку домобранців в Словенії, усташів в Хорватії, четників в Сербії Німеччина втрачала сили на Балканах. У 1944 р. німці залишили Белград. Територія Словенії була повністю визволена лише в травні 1945 р.
Більше 12 тисяч домобранців, членів інших антикомуністичних військових угрупувань, що переховувалися в таборах біженців на території Австрії були вислані англійською військовою адміністрацією на територію Югославії. У червні 1945 р. більшість з них були страчені протягом двох місяців, а їхні тіла кинуті в карстові провали у місцевості Кочевські Ріг на території Доленської області. Зараз на місці трагедії встановлено меморіальний пам’ятник.
Після закінчення ІІ світової війни питанням першочергової важливості для Словенії було з’ясування статусу визволених від фашистських військ районів вздовж адріатичного узбережжя в особливості міста Триєст*.
Згідно з домовленістю, підписаною у липні 1945 р. між Югославією, з одного боку, та США і Англією – з другого, Триєст увійшов у так звану зону “А”, що знаходиться під англо-американською адміністрацією, а прилеглі до Триєсту території і порт Копер – в зону “Б”, що перебувала під контролем Югославії.
У 1947 р. місто отримало статус “Вільної території Триєст”. Згідно з угодою 1954 р. між Італією і Югославією за участю Англії і США зона “А” передавалася під цивільне управління Італії, а порт Копер (Каподістрія) та 47 км. адріатичного узбережжя – Словенії. Бельведерський договір 1955 р. гарантував Австрії її кордони до 1938 року, включаючи частину заселеної переважно словенцями Карінтії.
Таким чином після ІІ світової війни Словенії не вдалося повернути свої етнічні землі. Зараз майже 0,5 мільйона словенців живе поза межами країни. І хоча словенська меншість в сусідніх державах не відчуває ніяких утисків, болюче питання повернення етноісторичних територій інколи випливає на поверхню при вирішенні двосторонніх проблем між Словенією та її сусідами.
Роль, яку грала КПЮ в організації антифашистської боротьби, принесла партії та її лідеру Й.Б. Тіто заслужений авторитет у суспільстві, а те, що КПЮ вже мала сформовані під час війни державно-адміністративні структури, дозволило партії швидко укріпити свою владу в державі в післявоєнні роки. Під впливом СРСР в країні починає будуватися однопартійна, тоталітарна система. Прийнята у 1946 р. Конституція Федеративної Народної Республіки Югославії багато в чому копіювала конституцію СРСР. Не дивлячись на зусилля лідера словенських комуністів Едварда Карделя зберегти права Словенії на самовизначення і політичну автономію в рамках федеративної Югославії, її права були вельми обмеженими.
У 1947 – 1948 рр. конкуренція між Й.Б. Тіто і І.В. Сталіним за вплив у Балканському регіоні призвела до різкого погіршення відносин між двома диктаторами. Югославське керівництво дистанціювалося від країн соціалістичного табору і почало активно шукати союзників серед держав Заходу. У 60-х роках в країні було проведено ряд економічних і політичних реформ спрямованих на впровадження елементів ринкової економіки, розширення самостійності підприємств, лібералізацію візового режиму для іноземців та громадян Югославії. Конституція 1974 року значно розширила політичні та економічні права югославських республік. Реформи 60-х початку 70-х сприяли економічному підйому Словенії, розширенню її зовнішньоторгівельних зв’язків, пожвавленню політичного життя. Разом з тим режим Й.Б.Тіто гальмував подальший розвиток демократії і ринкової економіки, проводячи так звані “партійні чистки”, спрямовані проти противників авторитаризму, примушуючи віддавати левову частку доходів найбільш розвинутих членів федерації (Словенії і Хорватії) у федеральний бюджет для підтримки інших республік. Така політика посилювала міжетнічні протиріччя, підштовхувала виникнення опозиційних до КПЮ рухів. Після смерті у 1980 р. Й.Б. Тіто, авторитет якого серед народів Югославії був дуже великим, центробіжні процеси в країні посилилися.
Впродовж 1987 – 1988 рр. в Словенії активно починають формуватися опозиційні партії ліберального спрямування. В пресі починається жорстка полеміка з питань подальшого розвитку Югославії в цілому і Словенії зокрема. Публікуються перші політичні програми опозиції такі, як “Національна програма” (1987 р.) та “Травнева декларація” (1989 р.), в яких висувалися ідеї політичного плюралізму, демократії, розвитку ринкової економіки, незалежності Словенії. Важливо відмітити, що правляча партія -Союз комуністів Словенії на чолі з тодішнім її лідером Міланом Кучаном (1986 – 1990 рр.)- не влаштовувала репресій проти опозиції, а навпаки підтримувала її вимоги.
У вересні 1989 р. словенський парламент вніс поправки до Конституції, оголосивши, що Словенія повинна сама розпоряджатися своїми ресурсами, значна частина яких спрямовувалася до федерального бюджету.
Останньою спробою центрального керівництва зберегти єдність держави був ХІV з’їзд СКЮ (січень 1990 р.), на якому повинні були обговорюватися питання про реформування партії та виходу з політичної та економічної кризи. Але після недовгих переговорів делегації словенських і хорватських комуністів залишили з’їзд, заявивши про свою повну політичну самостійність.
Словенія стала першою югославською республікою, яка у квітні 1990 р. провела багатопартійні вибори в парламент. Перемогу отримали представники опозиційних партій, що утворили коаліцію під назвою ДЕМОС (Словенський демократичний союз, Соціал-демократичний союз Словенії, Словенський християнсько-соціалістичний рух, Словенський селянський союз, Партія “зелених”). Депутати ДЕМОСа зайняли 126 з 140 місць в Скупщині (парламент), більшу частину інших місць отримала Партія демократичних реформ – колишній союз комуністів Словенії. 22 квітня 1990 року головою Президії країни обрано лідера Партії демократичних реформ Мілана Кучана. 
Словенія і Хорватія звернулися до центрального керівництва в Белграді з пропозицією про утворення конфедерації з Сербією та іншими республіками, але югославські власті не погодилися і оголосили надзвичайний стан в країні. У відповідь словенський парламент 2 червня 1990 року ухвалив Декларацію про суверенітет Республіки Словенії. 23 грудня 1990 року відбувся референдум з питань оголошення Словенії самостійною державою, на якому 88 % електорату висловилися за незалежність.
Президія Югославської федерації в Белграді затаврувала таке рішення як сецессіоністське та антисоціалістичне. Не зважаючи на протести югославського керівництва, 25 червня 1991 року словенська Скупщина прийняла Декларацію про незалежність і суверенітет Республіки. Припинена дія конституції СФРЮ на території Словенії, а словенські представники відкликані зі складу федеральної Скупщини. Словенський уряд взяв під свій контроль кордони республіки та повітряний простір. У відповідь уряд СФРЮ 27 червня 1991 р. видав наказ про захист югославського державного кордону Югославська народна армія почала марш на Словенію, але зустріла відчайдушний опір з боку територіальних сил оборони, словенської поліції і населення.
Загроза розгортання військового конфлікту викликала стурбованість у Європейському співтоваристві, яке запропонувало свої посередницькі миротворчі послуги. Захід на той час ще був неготовий до визнання нових незалежних, національних держав на Балканах, а скоріше хотів бачити Югославію єдиною державою, але з новою, сформованою за демократичними принципами державною системою. Тому країни ЄС і США у липні 1991 року запропонували Загальну декларацію щодо мирного вирішення югославської кризи (Декларація Бріоні) яка, на думку авторів, могла вирішити питання співіснування багатьох етнічних груп у межах єдиної держави. План передбачав, зокрема, припинення вогню в Словенії і вивід військ ЮНА з цієї республіки, призупинення дії Декларації про незалежність Словенії строком на три місяці, взяття всіма сторонами на себе зобов’язань не порушувати досягнуті домовленості. Війна тривала 10 днів і унесла життя 4 словенців, 66 осіб було поранено. Протягом трьох місяців війська ЮНА були виведені з країни, а після закінчення трьохмісячного мораторію на незалежність, Словенія продовжила свій шлях до завітної мети. 8 жовтня 1991 р. Скупщина Словенії ратифікувала Декларацію про суверенітет. 23 грудня 1991 р. була прийнята нова Конституція держави. З 15 січня 1992 р. країни-члени ЄС формально визнали державну незалежність Словенії.

Сучасний адміністративно-територіальний поділ Словенії

Республіка Словенія – це унітарна держава. В адміністративно-територіальному відношенні територія країни поділяється на 62 райони і 147 громад. Столиця – місто Любляна (258,96 тисяч чоловік на 1999 рік).

Сучасний державний устрій

Словенія – парламентарна республіка, в країні діє Конституція від 23 грудня 1991 р. з поправками від 14 липня 1997 р. і 25 липня 2000 р. Голова держави – Президент, який є одночасно Верховним головнокомандуючим збройними силами. Обирається шляхом загальних, рівних та прямих виборів при таємному голосуванні строком на 5 років, але не більше двох разів поспіль. В разі неможливості виконання Президентом своїх обов’язків тимчасово його повноваження переходять до голови Державних зборів.
Вищим законодавчим органом Словенії є Державні збори (Državni zbor) – однопалатний парламент, що складається з 90 депутатів. Вони обираються строком на 4 роки шляхом загальних, рівних, прямих виборів при таємному голосуванні. В липні 2000 р. було прийнято рішення про підвищення виборчого порогу для партій з 3 до 4 % голосів. Парламент приймає закони, ратифікує міжнародні договори, за пропозицією уряду приймає рішення про оголошення війни чи надзвичайного стану. За власною ініціативою парламент може провести референдум, винести вотум недовіри уряду чи окремому міністру.
Правом законодавчої ініціативи наділенні також Уряд, індивідуально депутати Державних зборів та не менше ніж п’ять тисяч виборців. Закони можуть прийматися як парламентом, так і безпосередньо громадянами на референдумі.
Окрім парламенту в Словенії є також і Державна рада (Državni svet), що складається з 40 членів. Це – дорадчий орган. Він представляє соціальні, економічні, ділові, професійні і місцеві інтереси. У відповідності до Закону “Про Державну раду” (1992 р.) 22 кандидати обираються муніципалітетами для представництва місцевих інтересів. Інші 18 – громадянськими організаціями для представництва інтересів роботодавців ( 4 – радника), найманих робітників ( 4 – радника), селян, ремісників та представників вільних професій ( 4 – радника), робітників невиробничої сфери ( 6 – радників). Члени Державної ради обираються строком на 5 років. Державна рада має право вносити законопроекти на розгляд Державних зборів, давати заключення зі всіх питань, що входять у компетенцію парламенту, вимагати перегляду Державними зборами будь-якого закону протягом 7 днів після його прийняття і до оприлюднення, призначення референдуму з питань публічного значення та інше.
Виконавча влада належить Уряду, який складається з Прем’єр-міністра і міністрів держави. Уряд і його окремі міністри незалежні в межах своєї компетенції і підзвітні перед Державними зборами. Кандидатура голови Уряду пропонується парламенту для голосування Президентом після консультацій з лідерами парламентських груп. Кандидата можуть також висувати парламентські групи чи мінімум 10 депутатів. У разі висунення декількох кандидатур голосування проводяться по кожному кандидату окремо, починаючи з кандидата від Президента.
Міністри призначаються і звільняються Державними зборами за пропозицією Прем’єра. Вони несуть колективну відповідальність за роботу Уряду і персональну – за свою власну діяльність.
Широкі політичні права в Словенії мають національні меншини. Відповідні статті Конституції забезпечують представництво меншин у парламенті та в органах місцевого врядування й деталізують механізм виборів представників до парламенту. За найбільшими з них – італійською та угорською – навіть задекларовано право бути представленими як мінімум одним депутатом в Державних зборах (парламенті). Представники меншин, як і всі громадяни країни, мають право участі у національних і місцевих виборах. Місцеві вибори регламентуються “ Законом про місцеве самоврядування”. Крім того, вони мають право голосувати за управлінців своєї національної комуни (общини). Така практика отримала назву “подвійної” концепції збереження прав меншин.
Ефективною формою реалізації прав національних меншин є Самоврядні національні меншини (СНМ). Їх діяльність регламентується ” Законом про самоврядні національні меншини” 1994 р. Він визначає коло завдань, які вирішують СНМ, окреслює методи здійснення їх діяльності, засади функціонування їх структур, фінансування та зв’язків з державними інстанціями й органами місцевого самоврядування. Разом з тим, існування СНМ не обмежує права на створення іншого роду політичних чи соціальних організацій меншин, завданням яких є сприяння реалізації їхніх інтересів і які можуть діяти поза рамками СНМ.

Правова система

Правова система Республіки Словенії входить до романо-германської правової сім’ї і має спільні риси з правовими системами інших колишніх союзних республік Югославії.
Після зміни суспільного устрою в 1990 р. і оголошення незалежності в 1991 р. правова система Словенії, як і інших колишніх соціалістичних країн, переживає період перетворень, спрямованих на створення нової правової бази для демократичної держави з ринковою економікою.
На даний час основними джерелами права в Словенії є закони та інші нормативні акти. Вищий нормативний акт – Конституція; потім ідуть закони, що прийняв парламент; декрети, що видав уряд з метою виконання законів, підзаконні акти, видані міністерствами з метою виконання законів і декретів уряду; підзаконні акти, що видають органи місцевого самоврядування для вирішення питань, що входять до їх компетенції.
Закони та інші підзаконні акти також повинні відповідати загальноприйнятим принципам міжнародного права і нормам міжнародних домовленостей, учасником яких є Словенія. Ратифіковані та опубліковані міжнародні угоди застосовуються в Словенії безпосередньо.

Судова система

У відповідності до Конституції в Республіці Словенії є тільки звичайні суди. Введення надзвичайних чи військових судів у мирний час заборонено.
Судді обираються Державними зборами за рекомендацією Судової Ради. До складу Ради входять п’ять членів, обраних Державними зборами за пропозицією Президента, та шість членів, обраних зі своїх лав суддями. Конституція закріплює принцип незмінності суддів.
Згідно “Закону про суди” (1993 р.) судова система Словенії складається з: Верховного Суду; чотирьох вищестоящих суддів, що розглядають справи у другій інстанції; 11 окремих судів і 44 районних судів, що діють як суди першої інстанції.
Існує також система трудових і соціальних судів. Перші вирішують трудові спори, юрисдикція других охоплює питання пенсії і страхування, суперечки з питань сім’ї та інше.

Державна символіка

Новий державний прапор Словенії прийнятий в 1991 р.. Він являє собою трикольор з білою, синьою і червоною рівновеликими смугами. Кожний колір займає по ширині одну третину полотнища прапора. У лівому верхньому куті прапору знаходиться герб Словенії. Розташований він таким чином, що одна його половина знаходиться на білому полі, а інша – на синьому.
Герб Словенії має форму щита. В центрі на синьому полі знаходиться силует гори Триглав білого кольору, під ним – дві хвилясті лінії, що символізують море і річки, над силуетом гори в формі повернутого до низу трикутника розташовані три золоті шести кінцеві зірки. По боках щит окантований червоною смужкою. Кольори прапора історично пов’язані із давнім гербом центральної частини Словенії – Карніоли. До 1945 р. офіційним прапором Словенії як складової частини Королівства сербів, хорватів і словенців був трикольор без герба. Пізніше він майже не використовувався тому, що був прийнятий єдиний державний прапор Югославії.
Державний гімн Словенії – “Здравиця”.

Основні політичні партії та рухи

В 2002 р. в Словенії було зареєстровано понад 30 політичних партій. Найбільш численними з них є:
Єдиний список соціал-демократів (ЄССД) – партія заснована в 1992 році як передвиборний блок під назвою Єдиний список. Цей блок спочатку включав Демократичну партію пенсіонерів Словенії, Партією демократичних реформ, Соціал-демократичну унію, Робочу партію Словенії. У 1993 році блок було перетворено в єдину партію із сучасною назвою. ЄССД – прибічниця соціал-демократичних цінностей. З 1996 року – член Соціалістичного інтернаціоналу. Голова партії Б. Пахор. Генеральний секретар – Д. Кумер. Нараховує 23 тисячі членів. 
Ліберально-демократична партія (ЛДП) заснована в 1994 році шляхом злиття Ліберально-демократичної партії, партії “зелених” Словенії, Екосоціальної партії, колишніх членів Демократичної партії і Соціалістичної партії Словенії. ЛДП – центристська партія. Нараховує 18 тисяч членів, в основному представників інтелігенції і підприємців. Голова Я. Дрновшек. Генеральний секретар – Г. Голобич.
Демократична партія пенсіонерів Словенії (ДППС) - виступає як захисник інтересів пенсіонерів Словенії, вважає неприпустимою приватизацію пенсійних фондів. Голова – Я. Кусар.
Соціал-демократична партія Словенії (СДПС) – лівоцентристська партія. Заснована в 1989 році, спадкоємиця Югослав’янської соціал-демократичної партії. Політична програма спрямована на побудову держави загального добробуту, рівних стартових можливостей для кожного члена суспільства. СДПС – Консультативний член Соцінтерну. Нараховує 16 тисяч членів. Голова Я. Янша. Генеральний секретар Т. Кркович.
Словенська народна партія (СНП) – правоцентристська партія. Утворена 16 квітня 2000 р. на об’єднавчому з’їзді Словенської народної партії (заснована у 1989 р.) і партії Словенських християнських демократів (заснована у 1990 р.). Користується широкою підтримкою населення аграрних областей країни, разом з тим об’єднує в своїх лавах значну кількість робітників, ремісників, підприємців та інтелігенції. Президент – Ф. Загожен. Голова – Й. Жупанчич.
Нова Словенія – Християнська народна партія (НС – ХНП) – заснована у серпні 2002 р. колишніми членами Словенської народної партії. У політичній програмі висловлює прихильність до європейських культурних, демократичних, моральних і соціальних цінностей. Голова А. Баюк.
Партія молоді Словенії (ПМС) – партія соціал-демократичної орієнтації. Голова Д. Черняк.
Словенська національна партія (СНП) – Ультранаціоналістична партія. Виступає під лозунгом “Словенія – словенцям”, за ліквідацію подвійного громадянства, обмеження імміграції до країни.
Молодіжний форум Єдиного списку соціал-демократів – автономна політична молодіжна організація. Нараховує приблизно 3,5 тисяч членів. 

Внутрішня політика та особливості економічного розвитку

Після виходу зі складу СФРЮ Словенії вдалося уникнути багатьох економічних і політичних потрясінь, які переживали інші постсоціалістичні країни Південно-Східної Європи у 90-х роках ХХ століття. Цей певний феномен Республіки Словенії пояснюється рядом факторів.
Ще за часів СФРЮ Словенія була найбільш економічно розвиненою, індустріальною, урбанізованою частиною країни. У 1990 році на республіку, мешканці якої складали менше 10 % населення СФРЮ, приходилося 21,3 % загально-югославського валового національного продукту та п’ята частина експорту.
Традиційні економічні зв’язки з Австрією, Німеччиною, Італією дозволили Словенії після розпаду Югославії швидко переорієнтуватися на західних зовнішньо-торгівельних партнерів.
Хоча у 1991 році війська ЮНА були введені на територію республіки, в ній не розпочалася кривава громадянська війна як у сусідніх Хорватії, Боснії та Герцеговині. Це пояснювалося гомогенним складом населення, його високим життєвим і освітнім рівнем, відсутністю національно-релігійного фанатизму. Не останню роль відіграла і позиція лідерів Союзу Комуністів Словенії (СКЮ) щодо відокремлення і політичного плюралізму. Народ і правляча верхівка Словенії були єдиними у своєму прагненні до самостійності та демократії.
Після здобуття незалежності СКС ( з 1992 р. Партія демократичних реформ) втратив статус правлячої партії, але його керівники, що не дискредитували себе перед народом, опинилися на чолі центральних і місцевих органів влади, новоутворених політичних партій. Так, колишній лідер СКС Мілан Кучан став першим президентом Республіки Словенії, а у 1997 році він був переобраним на другий строк. 
Один з провідників СКЮ, колишній голова Президії СФРЮ Янез Дрновшек, став лідером Ліберально-демократичної партії, яка, не дивлячись на конкуренцію інших партій, користується значною популярністю в суспільстві. З 1993 року Я. Дрновшек двічі очолював уряд, а у 2002 році був обраний новим президентом країни.
Як ми бачимо, в Словенії, на відміну від Польщі, Чехії, Угорщини не відбулося радикальної зміни політичної правлячої еліти, але цей факт не став на заваді успішної трансформації суспільства від тоталітарного соціалізму до демократичної держави з соціально-орієнтовного ринковою економікою.
У підході до перетворень в економіці словенська управлінська еліта виявила певну обережність. На початку 90-х років ХХ ст. в країні розгорнулася жвава полеміка навколо методів і темпів проведення реформ. “Шокова терапія” чи “градуалізм”, цінова стабілізація шляхом лібералізації цін та зовнішньої торгівлі, фіксований обмінний курс, збалансований бюджет, адміністративна реструктуризація промисловості і банків, централізована приватизація чи поступова розбудова відсутніх ринкових інститутів, гнучка макроекономічна політика, побудована на плаваючому курсі валют, децентралізована приватизація. Уряду країни вдалося об’єднати ці два підходи у збалансовану, виважену модель соціально-економічних трансформацій.
Словенія відмовилася від запровадженої ще Й. Тіто системи “самоврядування” підприємств, яка, попри всі намагання югославського керівництва, не могла працювати ефективно тому, що не змінювала докорінно тоталітарно-бюрократичну сутність соціалізму. Але відхід від попередньої системи не свідчив про її швидке руйнування, як відбулося в більшості постсоціалістичних країн.
Словенські власті намагалися уникнути анархії в суспільстві, його швидкого розшарування, не допустити приватизації підприємців так званим “директорським корпусом”, який вже фактично відтіснив робітничі колективи від управління.
Реформи, що почалися в Югославії з 1 січня 1990 р. по програмі тодішнього федерального прем’єра А. Марковича, були в Словенії призупинені. Словенський уряд почав розробку власної програми приватизації, що тривала протягом 2-х років. У грудні 1992 р. було прийнято закон про зміну форм власності підприємств, який передбачав рівну участь всіх робітників підприємств та інших громадян в придбанні акцій фірм ,що приватизувалися, і право робітників – акціонерів не бути звільненими без їх згоди. Це стимулювало робітників купувати акції своїх підприємств і пришвидшувало сам процес приватизації. Придбання акцій відбувалося шляхом їх обміну на сертифікати власності. Цей процес здійснювався трьома засобами:
1) безкоштовний розподіл сертифікатів серед робітників підприємств, що приватизуються і громадян;
2) внутрішній викуп акцій робітниками ;
3) відкритий продаж ваучерів (сертифікатів) всім бажаючим громадянам. 20 % акцій кожного підприємства обмінюватися на сертифікати безкоштовно, 40 % - робітники підприємства мали право придбати за ціною на 50 % нижчого ніж їх ринкова вартість з розстрочкою на 5 років. Нереалізовані за таких умов акції потім продавались всім бажаючим громадянам за ринковими цінами. 
Наступні 20 % акцій передавалися у Фонд розвитку Республіки Словенії для обміну їх на сертифікати, що опинилися в руках громадян. Кожний повнолітній громадянин Словенії отримував безкоштовно сертифікат власності різної номінальної вартості (від 200 тисяч до 400 тисяч толарів)* в залежності від трудового стажу. Пакет акцій, що залишився (приблизно 20 %), передався у Фонд відшкодування збитків від націоналізації (Фонд реституції) і у Пенсійний фонд Республіки Словенії. Рішення про строки і конкретну схему приватизації приймали самі підприємства. Найбільш успішні з них виходили на відкриту продажу частини своїх акції на Люблянській фондовій біржі, де покупцями могли бути також іноземці. Участь іноземців в приватизаційних процесах суворо контролювалася державою. Невеличка країна дуже побоювалася бути скупленою більш заможними іноземцями, тому, як правило, перевага надавалася внутрішнім інвесторам.
Після тривалих переговорів між Словенією і ЄС 1 лютого 1999 року було підписано договір, згідно з яким Словенія відкривала ринок нерухомості для всіх громадян країн – членів ЄС на принципах взаємності.** Придбати нерухомість на території Словенії можуть громадяни ЄС, які проживали в республіці не менше 3-х років до прийняття закону. В свою чергу словенці можуть придбати нерухомість за тих же умов на території ЄС. Догляд за дотриманням принципу взаємності покладено на Міністерство Юстиції. Після вступу Словенії в ЄС у травні 2004 року умови взаємності можуть бути замінені спеціальним пунктом, який передбачатиме в разі загрози суверенітету Словенії обмеження ринку нерухомості протягом 7 років.
Темпи і методи приватизації у Словенії й після прийняття закону викликали критику з боку експертів МВФ та ЄС, які наголошували на необхідності пришвидшити темпи приватизації, сприяти залученню іноземних інвесторів в цей процес. На 2001 рік приблизно 45 % економіки ще залишалося в руках держави, а рівень прямих іноземних інвестицій у процентному співвідношенні до ВВП був найнижчим серед держав ЦСЄ. Іноземці не поспішають купувати словенські підприємства чи будувати нові. Їх не влаштовують високий рівень заробітної плати і соціальних гарантій словенських робітників, застарілі потужності багатьох державних підприємств.* І досі повільно іде процес продажу державних активів у сфері телебачення, комунікацій, фінансів, енергетичному секторі. Це, на думку експертів, уповільнює подальше економічне зростання, впровадження нових технологій і “ноу-хау”, структурну модернізацію економіки.
Разом з тим, зволікання з приватизацією у Словенії мало свої позитивні моменти. Ті вітчизняні підприємства, які ще за часів СФРЮ успішно працювали на внутрішньому і зовнішньому ринках, мали висококваліфіковану робочу силу і широку господарську самостійність, змогли вижити в нових умовах глобалізації та посилення іноземної конкуренції. 
Долю інших, в основному великих збиткових підприємств, що потребували державних дотацій, взяли на себе державний Фонд розвитку та Агенція з приватизації і реструктуризації. Метою цих установ є проведення фінансової санації і реструктуризації підприємств, пошук вигідних інвесторів, мінімізація негативних для робочих колективів наслідків приватизації.
Таким чином, можна сказати, що збереження консенсусу у суспільстві щодо темпів і методів приватизації, стабільного розвитку економіки протягом трансформаційного періоду, були більш важливими для словенського керівництва ніж права власності. Окрім того, приватизація ніколи не розглядалася в Словенії як одне з головних джерел поповнення державного бюджету. 
На відміну від інших постсоціалістичних країн Словенія практично не мала бюджетного дефіциту. Це пояснювалося головним чином тим, що підприємства під час трансформаційного періоду не зазнали масових банкрутств, продовжували функціонувати і регулярно сплачували податки в державну скарбницю.
Якщо приватизація в Словенії проводилася поступово і під суворим контролем з боку держави, то в монетарній сфері і зовнішній торгівлі реформи проходили шляхом так званої “шокової терапії”. Масштабна лібералізація цін і зовнішньої торгівлі була проведена в найкоротші строки. Введено власну валюту – толар, стабільність якої забезпечувалася шляхом жорстокої “прив’язки” до німецької марки. 
Широка лібералізація економічного життя сполучалася із жорстокими обмеженнями у грошово-фінансовій сфері. Уряд прийняв рішення, що бюджет повинен бути бездефіцитним, а позичання за кордоном мінімальними. На відміну від більшості країн ЦСЄ, які здійснювали фінансову стабілізацію значною мірою за рахунок залучення кредитів МВФ та інших позик на Заході, в Словенії не було зростання зовнішньої заборгованості. Словенцям вдалося провести реформи власними силами, запобігти негативних наслідків перехідного періоду. Хоча у 1991 – 1992 рр. спостерігався певний спад економіки, 1993 рік став роком кінця трансформаційної депресії. Словенія була однією з небагатьох країн ЦСЄ, які вже у 1998 р. перевищили економічні показники дореформених років.
“Каталізатором” у справі трансформацій словенської економіки служить бажання стати членом ЄС. У 1998 р. уряд склав свій план дій у вигляді “Стратегії Республіки Словенії відносно вступу до Європейського Союзу”. Стратегією було визначено графік по здійсненню реформ розрахований до 2002 р.. Передбачалися зміни системи оподаткування, пенсійного забезпечення, реформа фінансового сектора, включаючи приватизацію державних банків і страхових компаній, реформа комунальних служб тощо. Більшість з цих пунктів до кінця 2002 р. була виконана.
Найбільшу стурбованість у словенського уряду викликала лібералізація фінансових ринків. Цей сектор економіки протягом багатьох років був найбільш захищений державою. Занепокоєність пояснювалася дуже малим монетарним простором, обмеженими можливостями протистояти глобальній конкуренції та забезпечення самостійного контролю над внутрішніми фінансами. Тим не менш, в країні вже було проведено ряд реформ національного законодавства щодо банківської діяльності, які сприяли процесу пристосування фінансового сектору країни до вимог глобальної економіки. Реформи спрямовані на забезпечення прозорості фінансових операцій, гарантування інвестицій, забезпечення страхування ризиків тощо. Умови надання кредитів стали більш жорсткими, скасовувалися приоритетні пільгові кредити, включаючи інвестиційні. Ринок цінних паперів поступово став грати все більшу роль у фінансуванні інвестиційної діяльності підприємств .
Стратегічним напрямом реформ у фінансовій та кредитній сферфх стала принципова відмова від монополії держави на банківські послуги. Організаційно це було оформлено у вигляді переходу до дворівневої банківської системи, де перший рівень представлений Центральним державним банком, а другий різними видами комерційних банків та інших фінансових інституцій. Обидва рівні відносно обособлені, але у своєму функціонуванні взаємопов’язані й утворюють єдиний сектор економіки. 
Вже на початковому етапі реформ було прийнято ряд законів про Центральний банк, про банки і банківську діяльність, про фінансові інститути тощо.Законодавча база, що регулює діяльність банківської системи країни, визначає завдання, предмет і сферу діяльності банків; права й відповідальність центрального і комерційних банків; порядок заснування, функціонування і ліквідації; взаємовідносини у середині банківської системи, банків з клієнтами – юридичними і фізичними особами.
Іде процес укріплення і приватизації банків. У вересні 2000 р. уряд оголосив тендер на продаж двох найкрупніших словенських банків - Нового люблянського банку (Nova Ljubljanska Banka ) та Мариборського нового кредитного банку ( Nova Kreditna Banka Maribor) іноземним інвесторам. І хоча активність іноземців не була дуже високою, у словенській пресі розгорнулася палка полеміка з приводу доцільності такого кроку. В інтерв’ю лондонській газеті Financial Times тодішній президент Словенії Мілан Кучан підкреслив, що продаж совенських банків зарубіжним стратегічним інвесторам може змінити фінансове середовищі в цілому, тому після закінчення приватизації частина банків повинна залишитися у руках держави. Цієї точки зору дотримується і сучасне словенське керівництво.
Швидко зростає експорт словенського капіталу за кордон. У період 1993-2001 рр. Словенія утроїла свої зарубіжні інвестиції в кумулятивному (накопичу вальному) обчисленні з 281 млн. дол..США до 898 млн. дол.. США. Темпи прироста є одними з самих високих у ЦСЄ. Змінилася й структура експорту капітала. До оголошення незалежності більша частина капіталів йшла до розвинутих країн, у яких відсутні суворі обмеження на підприємництво, що притаманно державам з плановою економікою. Після зміни політичного режиму і відокремленя від СФРЮ основними реципієнтами стали Боснія і Герцеговина, Хорватія, Македонія, Сербія і Чорногорія. Словенія, яка сама знаходилася на шляху трансформацій, протягом другої половини 90-х років все більше перетворювалася у джерело фінансових засобів для здійснення перетворень у економіках деяких країн ЦСЄ.
З 1994 р. на Боснію і Герцеговину, Хорватію, Македонію, Сербію і Чорногорію приходилося дві третини всіх закордонних інвестицій Словенії. Малі розміри Словенського внутрішнього ринку сприяють зацікавленості у інтернаціоналізації виробництва. Найбільш активними у транскордонній інвестиційній сфері є давно існуючі компанії, які почали інтерналізацію ще у 60-70-ті рр., що сприяло подальшому розширенню експорту капіталу вже в умовах незалежності.
Сьогодні Словенія за ступенем економічного розвитку – одна з найбільш успішних країн ЦСЄ. За даними ОЕСР ( OESD) внутрішній валовий продукт (ВВП) на душу населення у 2002 р. складав 9,131 тис. USD. Цього ж року економіка зросла на 4,8 %, інфляція складала 8,9 %, безробіття – 7,6 %. Дефіцит державного бюджету протягом останніх років тримався в рамках визначених Маастрихтським договором.* Прибуток на душу населення у 2001 році складав 70% від аналогічного показника у країнах-членах ЄС. Завдяки макроекономічній стабільності, незначній іноземній заборгованості, стійкому бажанню до членства ЄС, Словенія має найвищий кредит довіри серед країн-кандидатів.
Доля різних секторів економіки у ВВП Словенії розподіляється наступним членом: промисловість - 35 %, сервіс - 61 %, сільське господарство - 4 %.
Розвиткові промисловості сприяє наявність дешевої електроенергії. Каскади ГЕС на річках Драві, Саві й Сочі, а також теплові електростанції, що працюють на місцевому вугіллі, повністю забезпечують потреби країни в електроенергії. Наявність дешевої електроенергії дає можливість розвивати виплавку електросталі й алюмінію (в Кідрічево), прокат алюмінію (у Словенській Бистриці), електрохімію (в Мариборі). Металургійний комбінат в Єсеніце і заводи у Равне й Шторе випускають високоякісний метал.
Найбільшим промисловим і транспортним центром країни є її столиця – Любляна, де працюють машинобудівний, хімічний, текстильний комбінати, підприємства харчової, шкіряно-взуттєва, деревообробної промисловості. 
Серед інших промислових центрів слід назвати Єсеніце, Крань, Марибор, Целє, Ново-Мєсто.
Перспективу подальшого розвитку словенські економісти бачать у поступовому відході від енергоємних, шкідливих для навколишнього середовища галузей і переході до наукомістких виробництв та високих технологій, підтримці підприємницької ініціативи та інновацій, підготовці законодавчої бази для забезпечення справедливої конкуренції у галузі економіки, підвищенні державної допомоги відстаючим регіонам.
У лютому 2003 року словенський уряд схвалив нову стратегію розвитку в країні інформаційного суспільства, мета якої підключити 60 % помешкань словенців до мережі Інтернет до кінця 2006 року. Ведеться робота над зменшенням вартості години Інтернету для користувачів.

Сільське господарство

У Словенії немає сприятливих умов для розвитку сільського господарства. Землі в основному слабо родючі: бідний підзолистий суглинок, у багатьох місцях із значними домішками гравію. Приблизно 70 % сільськогосподарських земель знаходяться в гірській місцевості. Головні райони землеробства розташовані у долинах річок Драва, Мура, Лендава, у між гірських котловинах та рівнинному сході країни.
Орні землі складають приблизно 30 %, сади і виноградники – 7 %, пасовиська 21 %, луки – 42 %. Застосовуючи мінеральні і природні добрива, досконалу агротехніку, словенці, пори несприятливі умови, досягли високої продуктивності в усіх галузях сільгоспвиробництва. Широко розвинуте м’ясомолочне тваринництво (вирощування великої рогатої худоби, овець), бройлерне птахівництво. Словенці збирають високі врожаї зернових та технічних культур (пшениці, ячменю, вівса, хмелю, цукрових буряків, картоплі, льону). Країна славиться продукцією садівництва: яблуками, оливками, грушами. Найбільш прибутковими промислами є морське і річкове рибальство, бортництво. Інтенсивно розвивається бджільництво. Словенці пишаються особливим смаком “карніольського” меду,* який є дуже популярним на внутрішньому і зовнішньому ринках.
Домінуючою формою організації сільськогосподарських підприємств є кооперативи. Їх інтереси представляє Словенська асоціація кооперативів. Ця структура має дуже довгу історію. 
Перші кооперативи у Словенії почали вникати приблизно 130 років тому як засіб захисту місцевих виробників від іноземної конкуренції. У 90-х роках ХХ ст. на початковому етапі економічних трансформацій на них дивилися як на залишки попередньої соціалістичної системи і намагалися ліквідувати. Не зважаючи на це, більшість кооперативів вистояла і працює зараз ефективно. Разом з тим, словенські сільхозвиробники потерпають від конкуренції виробників з країн-членів ЄС, які мають значну державну підтримку. Це примушує уряд країни нарощувати бюджетні фонди для допомоги аграрному сектору, надавати прямі субсидії і пільгові кредити фермерам. Умови надання і розміри державної допомоги сільхозвиробникам в останні роки є предметом узгодження між ЄС і Словенією.

Торгівля

Більше 2/3 словенської торгівлі припадає на країни – члени ЄС, що є основною мотивацією до вступу країни до ЄС. Найбільші торгівельні партнери: Німеччина, Австрія, Італія, Франція. Разом з тим, поступово відновлюються і нарощуються зв’язки з балканськими країнами, зокрема, Хорватією, Сербією, Боснією і Герцеговиною та іншими.
Найбільшим торгівельно-економічним партнером Словенії на Балканах є Хорватія. У 1999 р. на Хорватію приходилося 8 % експорту і 4,0 % імпорту. Налагоджуються економічні зв’язки з Сербією і Чорногорією, які були перервані після розпаду СФРЮ. Понад 800 словенських фірм мали власність на території Сербії і Чорногорії та втратили її після розпаду СФРЮ. Питання повернення власності та відшкодування збитків залишаються предметом обговорення обох сторін. З метою відновлення і розширення торгівельних контактів у листопаді 2000 р. у Белграді була відкрита Торгівельна і комерційна палата Республіки Словенії. Протягом 2001 року в Любляні і Белграді було проведено ряд наукових конференцій, на яких обговорювалися питання посилення економічного співробітництва, підписано договір про співпрацю словенської і сербської торгівельних палат.
Активно розвиваються торгівельні зв’язки з Республікою Боснія і Герцеговина. У 1999 р. експорт із Словенії складав 362,9 мільйони USD, а імпорт 55,4 мільйони USD. Окрім того Словенія є найбільшим іноземним інвестором в економіку Боснії і Герцеговини.
В різні країни Словенія експортує промислові товари, продукцію машинобудування, автомобілебудування, вантажівки, автобуси, продукцію хімічної, фармацевтичної, харчової, текстильної деревообробної промисловості. Найбільші партнери: Німеччина – 31 %, Італія – 14 %, Франція – 6 %, Австрія – 7 %, Хорватія – 8 % (2000 рік).
Словенія імпортує промислове устаткування, електроустаткування, металовироби, хімікати, паливно-мастильні матеріали. Основні партнери та імпортери: Німеччина 21 %, Італія 17 %, Франція 11 %, Австрія 8 %, Хорватія – 4 (2000 рік).

Транспорт

Географічне положення Словенії в значній мірі визначає її важливу роль в торгівельних зв’язках між Західною, Південною і Східною Європою. Політична та економічна стабільність країни сприяють активному розвитку транзитної торгівлі через її територію. В останні роки в Словенії іде модернізація і будівництво нових швидкісних магістралей, ведуться роботи по створенню прямого транс’європейського транспортного коридору № 5. Ця магістраль з’єднає ряд крупних європейських міст. Будівництво, в якому активну роль приймає і Україна, повинно завершитися до 2004 р.
Разом з тим, в рамках транспортної політики ЄС, розрахованої до 2010 р. в Словенії проводиться планомірне розвантаження автомагістралей від вантажного транспорту шляхом переорієнтації потоків великих вантажів на залізничний транспорт. ЄС надає Словенії фінансову підтримку в будівництві і реконструкції залізниць.
Словенія вже має розвинену мережу залізничних доріг, які з’єднують її з усіма сусідніми країнами і забезпечують пряме сполучення з найбільшим словенським портом на Адріатиці Копером (Каподістрія). Загальна довжина залізничної колії дорівнює трохи більше 1,200 км.
Місто-порт Копер має найсучасніше обладнання і термінали. Протягом дня у порту перевантажуються до 6-7 мільйонів тон вантажів. В основному він спеціалізується на контейнерних великовантажних перевезеннях. У 2001 р. між Україною і Словенією розпочалися переговори щодо торгівельного судноплавства. Як що відповідні домовленості будуть досягнуті, то українські кораблі через Копер зможуть виходити на річки Центральної Європи. Другий за значенням словенський порт розташований у місті Піран (Портороз).
У 2001 році під час візиту до України Міністра закордонних справ Республіки Словенії пана Д. Рупеля була досягнута домовленість про будівництво прямої залізничної магістралі між столицями двох країн – Києвом і Любляною. Поки що між Україною і Словенією немає прямої залізничної магістралі, а українські потяги, що прямують до Любляни, повинні з Угорщини їхати через територію Хорватії. 
Словенія має три сучасні міжнародні аеропорти у Любляні, Мариборі та Пірані (Порторозі). Прямі авіалінії з’єднують Любляну з основними європейськими містами.

Українсько-словенське економічне співробітництво

Словенія намагається розширювати торгівельно-економічні зв’язки з країнами Східної Європи, зокрема, з Україною. Не дивлячись на те, що обсяг двосторонньої торгівлі у 2001 році дорівнював лише 56,286 млн. USD (імпорт з Словенії – 45, 431 млн. USD, експорт з України – 10,855 млн. USD), відчувається тенденція до зростання товарообігу. Словенія закуповує на Україні продукцію хімічної промисловості, феросплави, соняшникову олію, експортує в Україну медикаменти, телефонні апарати, машини і обладнання, вироби з пластмаси. В останній час активно іде розробка спільних бізнесових проектів і створення спільних підприємств. Наприклад, фармацевтична компанія КRКА стала засновником СП “KRKA – Україна“, яке випускає ліки, вітаміни та косметичні товари. Телекомунікаційна фірма ISKRATEL створила у Харкові СП “Моніс”, яке виготовляє обладнання для телефонних стацій. Представництво ISKRATEL відкрито у Києві, а філіал у Запоріжжі. 
Словенська компанія Kolor веде переговори про створення СП по випуску лаків і фарб у Львові. Компанії СМПО ім. Фрунзе і STO Ravne na Koroskem реалізують спільний проект з випуску деталей та вузлів для турбін АЕС. Ясиноватський машинобудівний завод і фірма Gorine розробляють проект спільного виробництва обладнання для шахт. У березні 2000 р. між Україною і Словенією було підписано угоду про взаємне сприяння та захист інвестицій. 
Під час офіційного візиту до України (жовтень 2001 р.) Міністра закордонних справ Республіки Словенії Д. Рупеля між Кабінетом міністрів України і Урядом РС було підписано угоду про міжнародне автомобільне сполучення в рамках програми по будівництву так званого транспортного коридору № 5, що з’єднає Барселону – Трієст – Любляну – Будапешт – Братиславу – Ужгород – Львів – Київ. У березні 2002 р. в ході засідання Міжурядової українсько-словенської комісії з питань торгівельно-економічного і науково-технічного співробітництва було підписано протокол про доступ на ринки товарів і послуг в рамках вступу України до Всесвітньої організації торгівлі (ВТО), ратифікована програма двостороннього науково-технічного співробітництва на 2002 – 2005 рр., обговорювалася можливість підписання угоди про співробітництво в галузі туризму.

Особливості геополітичного розташування.

Словенія не є самостійним геостратегічним гравцем на світовій арені, скоріше за все її можна віднести до так званих геополітичних осей *, за які протягом століть змагалися великі європейські держави. Те, що населена переважно слов’янським етносом Словенія починаючи з раннього середньовіччя увійшла у сферу культурно-ідеологічного впливу Західного християнства, зробило її культурно-цивілізаційним мостом між західно-католицькою й східно-православною цивілізаціями. 


Словенію можна віднести також до рубіжних держав, розташованих на “краю” різних економічних і суспільно-політичних просторів. У ХХ ст.. майже 50 років у Словенії насаджувалися комуністична ідеологія і командно-адміністративна соціально-економічна система. Після розпаду СФРЮ Словенія (найбільш розвинена та експортно-орієнтована з колишніх югославських республік) стала грати роль геополітичного моста між постіндустріальними країнами Західної Європи і Східноєвропейськими посткомуністичними країнами з перехідною економікою.
Країни-члени ЄС відводять Словенії одну з провідних ролей у Пакті стабільності для Південно-Східної Європи, розглядаючи її як посередника у налагоджені економічної і політичної співпраці між Західною, Центральною та Південно-Східною Європою. Розвинена, гомогенна, політично-стабільна, демократична Словенія розглядається Заходом як плацдарм розширення свого політичного й економічного впливу на Балкани. Протягом століть “Балкани були потенційною геополітичною винагородою у боротьбі за європейське верховенство”**. І зараз включення держав балканського регіону у європейські і євроатлантичні структури є важливою стратегічною метою європейської політики спрямованої на розбудову єдиної стабільної Європи. Із залучення Балкан так званий “Євроленд” може охопити територію від Північного і Балтійського морів до Середземного моря ( нагадаємо, що Греція вже є членом НАТО (1952 р.) та ЄС (1981 р.)), від Атлантики до Чорного моря.
Словенія займає дуже важливе транспортно-географічне положення на перехресті трансконтинентальних транспортних коридорів. Через її територію проходить значний відрізок п’ятого транспортного коридору , який є частиною великого європейського комунікаційного кільця (Стокгольм – Гамбург - Лісабон – Трієст – Бухарест – Київ - Москва – Хельсинки – Стокгольм ), що з’єднає Західну Європу з Євразією.


На сусідському рівні Словенія намагається підтримувати економічні і політичні стосунки з республіками колишньої СФРЮ, у яких зараз спостерігаються активні євро інтеграційні тенденції, відбувається перехід до ринкової економіки. Як що ситуація в регіоні ПСЄ стабілізується, це сприятиме відродженню значення старих комунікаційних шляхів, як то залізнична магістраль Любляна – Загреб – Бєлград – Скоп’є; побудованої ще за часів соціалізму шосейної дороги “Братство-Єдність”, що проходить від кордонів Словенії з Австрією, через Любляну – Загреб – Бєлград –Скоп’є і до македонсько-грецького кордону та ін. У цьому разі значення Словенії як транзитної зони зростатиме.
Словенія займає важливе місце у геостратегії сусідніх Австрії та Угорщини, для яких Словенія є не тільки одним з економічних зовнішньо-торгівельних партнерів та зоною сухопутного транзиту, а й шляхом виходу до Адріатичного і Середземного морів.
Таким чином, значення Словенії як осередку стабільності та демократії, геополітичного і транспортного моста між Заходом і Сходом у наступні роки зростатиме.

Зовнішня політика.

Після здобуття незалежності Словенія стала повноправним суб’єктом міжнародних відносин. У декларації зовнішньої політики Словенії зазначається, що пріоритетними напрямками є:
Повне членство у ЄС;
Активна роль у ООН, ОБСЄ, ВТО, ЦЄУВТ, ЄАВТ;
Добрі та стабільні стосунки з сусідніми країнами;
Тісна співпраця з країнами Центральної Європи у межах ЦЄІ;
Активна роль у стабілізації та розвитку Південно-Східної Європи у кооперації з ЄС у межах Стабілізаційного пакту;
Вдосконалення і розширення економічної кооперації.
Словенія є членом багатьох міжнародних організацій, зокрема, 22 березня 1992 р. вона як повноправний член увійшла до ОБСЄ, 22 травня 1992 р. сала повноправним членом ООН, 23 травня 1993 р.- членом Ради Європи, 1 січня 1996 р. –повноправним членом ЦЄФТА. З 1996 р.- асоційованим членом ЄС.
Словенія приділяє виключне значення участі у роботі участі у роботі ООН, ОБСЄ,ЄС інших міжнародних інституцій, спрямованій на підтримку миру і стабільності у Європі і Світі. Особливо активною є роль Словенії у стабілізації і мирному врегулюванні у регіоні ЦСЄ. Республіка Словенія є підписантом всіх важливих міжнародних конвенцій у галузі нерозповсюдження ядерної зброї, Загального договору про заборону ядерних випробувань, Конвенції по забороні хімічних озброєнь, Конвенції про нерозповсюдження хімічної та біологічної зброї, Оттавської конвенції по забороні виготовлення, використання , накопичення, розповсюдження персональних мін та ін.
1998 р. урядом Словенії було засновано Міжнародний довірчій фонд з розмінування і допомозі жертвам мін ITF ( International Trust Fund for Demining and Mine Victims Assistance) з метою ефективного сприяння стабілізації у пост-дейтоновській Боснії і Герцеговині. Протягом трьох років Фонд розширив свою діяльність на Хорватію, Албанію, Македонію, Сербію ( територія автономного краю Косово і Метохія). Наприклад, за допомогою ITF у Боснії і Герцеговині, що є найбільш замінованою територією на Балканах, очистили 7 млн. міль кв., у Хорватії – 2 млн. міль кв.
Словенія підтримує Європейську конвенцію з прав людини (European Convention on Human Rights) і активно сприяє діяльності ООН, РЄ, ОБСЄ, ЄС, різних міжнародних проектів та ініціатив, спрямованих на подальшу роботу по кодификації міжнародного права з прав людини.

Словенія і Європейській Союз.

Словенія була першою югославською республікою яка підписала Договір про економічне співробітництво з Європейським Співтовариством у квітні 1993 р. Цей договір розширив можливості доступу словенських товарів на ринки Західної Європи. Договір супроводжувався Фінансовим протоколом, Транспортним договором та Договором по текстилю. Також він включав статті, які передбачали початок переговорів про асоційоване членство. Рішення приєднатися до ЄС було обумовлено геополітичним положенням країни, її культурно-історичною спадщиною, розвиненими зовнішньоекономічними зв’язками з країнами Західної Європи. 10 червня 1996 р. Словенія подала офіційну заявку на асоційоване членство.
На зустрічі глав держав та урядів ЄС у Люксембурзі у грудні 1997 р. було прийнято рішення про включення Словенії до першої п’ятірки країн-кандидатів на повноправне членство у ЄС. Перша конференція, присвячена вступу Словенії до ЄС, відбулася 31 березня 1998 р. на рівні міністрів іноземних справ. 2 квітня 1998 р. Уряд країни призначив переговорну групу з питань приєднання до ЄС, що складалася з 10 членів-експертів. Очолював групу Янез Поточнік. Переговори передбачали гармонізацію місцевого законодавства із законодавством країн-членів ЄС на підставі 31 пункту “acquis communautaire” ( досягнень Спільноти) – сукупності прийнятих нормативних актів, що регулюють діяльність ЄС і характеризують ступінь інтеграції між країнами-членами. До кінця 2002 р. Словенія завершила переговори по всіх розділах “acquis communautaire”. Вона була першою з восьми посткомуністичних країн-кандидатів, у який пройшов референдум щодо членства у ЄС та НАТО. 23 березня 2003 р. під час референдуму 89,61 % мешканців країни висловилося за приєднання до ЄС.
16 квітня 2003 р. у Афінах відбулося остаточне підписання договору про вступ Словенії до ЄС (Accession Treaty). Цьому акту передувала кропітка робота по узгодженню і перекладу тексту документу, що міститься на 4,200 тис. Сторінках.

Відносини Словенії з НАТО.

З часу здобуття незалежності Словенія почала поступово і наполегливо будувати свої відносини з НАТО. Лідери країни вважають, що стабільність і процвітання у Європі можна забезпечити тільки спільними зусиллями, тому виступають за інтеграцію Словенії до євроатлантичної системи колективної безпеки.
У середині 90-х словенська армія приймала участь в операціях НАТО по стабілізації у Боснії і Герцеговині, підтримці миру на Кіпрі. З грудня 1991 р. Словенія бере участь у Раді північноатлантичного співробітництва, з 1994 р. вона активно підключилася до програми НАТО “Партнерство заради миру”. На Паризькому самміті НАТО у 2002 р. Словенія отримала офіційне запрошення до цієї організації. Під час референдуму 23 березня 2003 р. 66,02% словенців висловилися за членство їх країни у НАТО.
Участь Словенії у Пакті стабільності для Південно-Східної Європи (ПС). 
У червні 1999 р. у Кельні (Німеччина) за участю представників держав ЄС, ЦСЄ, США, Європейської Комісії, НАТО, ОЕСР, та інших держав та міжнародних організацій було схвалено політичну ініціативу ПС для ПСЄ з метою підготовки регіону до органічної інтеграції в європейські та трансатлантичні структури.(Формально ПС було ухвалено на конференції у Сараєво у липні 1999 р.)
Діяльність Словенії у межах ПС сприяє реалізації словенської закордонної політики, спрямованої на підтримку миру і стабільності на Балканах. У Словенії вважають , що ПС є саме тією ініціативою, яка має всі необхідні механізми для здійснення допомоги країнам ПСЄ на їх шляху до демократизації і покращення економічного становища, як то: надання необхідної політичної і юридичної підтримки, допомога у боротьбі з корупцією, сприяння поверненню біженців, контроль над нерозповсюдженням легких озброєнь, передача досвіду, know-how, допомога у реформуванні інфраструктури, державних й господарчих інституцій, розвитку регіонального співробітництва тощо.
Словенія активно співробітничає зі всіма структурами ПС. З 2002 р. вона головувала в Оперативній групі ПС по правам людини і національних меншин, разом з Радою Європи працювала у робочому столі по демократизації і правам людини, бере участь у фінансуванні ряду проектів ПС, розвитку міжпарламентського співробітництва країн ПСЄ. Словенія є засновником Центру неурядових організацій, метою якого є сприяння побудові громадянського суспільства у країнах цього регіону.
Роль Словенії у ПС є дуже важливою, бо ця країна має вдалий досвід ринкових трансформацій та євро-інтеграції , знайома з ситуацією у балканському регіоні і готова поділитися своїм досвідом з сусідніми балканськими країнами.

Словенія - ЗЄС.

З 1996 р. Словенія є асоційованим партнером Західноєвропейського Союзу (ЗЄС) – військово-політичної організації до якої входить значна частина країн Західної, Центральної та Східної Європи.
Словенія є членом ряду міжнародних організацій, метою яких є підготовка і реалізація багатосторонніх та різносторонніх торгівельних угод, встановлення зон вільної торгівлі, впровадження режиму “найбільшого сприяння” між державами–учасницями , сприяння трансформації посткомуністичних економік країн ЦСЄ тощо. 
Одним з пріоритетів словенської зовнішньої політики є членство у Організації економічного співробітництва і розвитку ( Organization for Security and Cooperation in Europe) (ОЕСР) . Колишня Югославія з 1961 р. мала у ОЕСР статус спостерігача . Після розпаду СФРЮ цей статус було скасовано. У 1990 р. ОЕСР заснувала Центр кооперації з перехідними економіками. Від початку своєї незалежності Словенія активно співпрацює з Центром у рамках загальної програми для всіх країн Центральної та Східної Європи (General Program for all Central and Eastern European countries). 
Словенія є членом-засновноком Світової торгівельної організації (World Trade Organization) CТО з 1995 р.
З метою поліпшення умов для торгівлі з країнами Центральної та Східної Європи , прискорення євроінтеграції у 1996 р. Словенія приєдналася до держав Вишеградської групи ( Чехія, Словаччина, Угорщина , Польща)та Центральноєвропейської угоди про вільну торгівлю (European Free Trade Agreement ) (ЦЄУВТ) ЦЄУВТ) (Чехія, Угорщина, Словаків, Польща, Румунія, Болгарія, Словенія). Приєднання принесло країні зниження імпортних тарифів на 80% індустріальних товарів.
Словенія також приймає участь у Європейській асоціації вільної торгівлі ( European Free Trade Association), Південносхідній Європейській ініціативі співробітництва (Southeast European Cooperation Initiative) , Центральноєвропейській ініціативі ( Central European Initiative), Альпійсько-Адриатичному Співтоваристві (Alps-Adriatic Community) , інших організаціях та угодах.

Відносини Словенії з сусідніми країнами.

Південним сусідом Словенії є Республіка Хорватія . Вона має зі Словенією найдовший кордон, а також спільне історичне минуле, сталі економічні, політичні, культурні зв’язки. Але не завжди відносини обох країн були безхмарними. У середині 90-х рр. Хорватія рішуче заперечувала проти закриття АЕС “Кішко”, яка будувалася обома республіками на паритетних засадах, а після розпаду СФРЮ залишилася на території Словенії. Зараз це питання урегульовано. Певне охолодження політичних стосунків між Хорватією і Словенією спостерігалося під час правління Франьо Туджмана. Любляна засуджувала політику Загреба спрямовану на створення хорватської держави Герцог-Босна на території Боснії і Герцеговини . Проте найбільш складною довгий час залишалася проблема демаркації сухопутного і морського кордонів. Невеличке 47-кілометрове словенське узбережжя виявилося затиснутим між Італією і Хорватією, і кораблі, виходячи з порту Копер, не могли потрапити у відкрите море, не проходячи через територіальні води одного з сусідів. В обмін на дозвіл користуватися своїми територіальними водами Хорватія вимагала від Словенії надання можливості збудувати через останню екстериторіальну автостраду, яка б об’єднала Загреб і Відень. З приходом до влади у Хорватії демократичних сил, посиленням в обох країнах євро-інтеграційних тенденцій, спірні питання було вирішено. Словенія зацікавлена у розвитку економічної співпраці , інтеграцій Хорватії до ЄС та НАТО, так як це буде сприяти стабілізації у Південно-Східній Європі.
На початку 90-х рр. спостерігалося певне загострення відносин між молодою Словенською державою та її західним сусідом – Італійською Республікою. Як вже зазначалося, італійський уряд вимагав лібералізації ринку землі у Словенії, компенсації збитків за націоналізоване після другої світової війни режимом Й.Тіто майно італійських підданих, змушених покинути території півострову Істрія і місто Каподістрія (Копер). І хоча власність італійських громадян була компенсована Югославією за Озимськими угодами 1975 р., Італія до 1995 р. блокувала підписання асоціативного договору між Словенією та ЄС. Тодішнє словенське керівництво на чолі з президентом М.Кучаном рішуче виступило проти ревізії югославсько-італійських домовленостей. Після тривалих переговорів між обома сторонами за участю ЄС спірні питання було вирішено. Зараз Італія є одним з основних зовнішньо-торгівельних партнерів Словенії. Обидві країни та Угорщина приймають участь у програмі тристороннього співробітництва. Ця співпраця віддзеркалює спільні стратегічні інтереси, пов’язані з необхідністю захисту навколишнього середовища, дотриманням прав національних меншин, впровадженням сучасних комунікацій, задачами транспортування й оборони. Права словенської національної меншини в Італії та відповідно італійської у Словенії передбачені у спеціальних статутах включаючи Лондонський Меморандум про поразуміння (1954 р), Озимський договір (1974р.). Права словенців у Італії обумовлюються також у спеціальних законах про захист прав національних меншин, прийнятих італійським парламентом у 2001 р. 
Північний сусід – Австрія також вимагала від Словенії перегляду післявоєнних декретів Антифашистського Віча Народного Визволення Югославії, прийнятих у листопаді 1944 р. Згідно з цими декретами декілька десятків тисяч місцевих мешканців німецького походження були виселені з території Словенії, а їх майно конфісковано. Австрія наполягала на тому, що Словенія має виплатити компенсацію вигнанцям. Особливо ситуація набула загострення після того, як до австрійського уряду у 1995 р. увійшла ультраправа Партія свободи Йогана Хайдера, який зв’язав ці вимоги з бойкотуванням вступу Словенії до ЄС. Але словенський уряд рішуче відмовився вести будь-які переговори з Віднем на тему вищезгаданих декретів, вказуючи на те, що питання давно вирішене, й ці декрети є однією з найважливіших основ післявоєнного врегулювання ситуації в республіках колишньої Югославії та взагалі у цьому регіоні.У разі як що Австрія буде наполягати на своїх вимогах, Словенія вимагатиме репарацій за завдані словенцям збитки пїд час окупації словенської території у часи другої світової війни. Разом з тим під час Люксембургського саммяту ЄС?? Австрія всеж-таки проголосувала за вступ Словенії до Союзу. Прагматизм економічних інтересів взяв верх над політикою. Існує програма транскордонного співробітництва до 2006 р., схвалена Австрією і Словенією. На її реалізацію ЄС виділив 17,% млн..євро. Програмі складається з кількох напрямів: створення спільної економічної зони у місті Ясениця (Словенія), реструктуризації словенської промисловості у регіоні та залученні інвестицій, створення спеціального фонду, метою якого буде сприяння культурним контактам у прикордонній смузі. Словенія тісно співпрацює з Австрією у межах Альпійської ініціативи з метою захисту навколишнього середовища і забезпечення сталого розвитку прикордонних регіонів. Права словенської національної меншини на території Австрії захищені Державним договором про відновлення демократичної та незалежної Австрії 1955р.
Добросусідські відносини у різних сферах склалися між Словенією та її східним сусідом Республікою Угорщиною. Обидві країни консолідують свої сили для досягнення приоритетного завдання зовнішньої політики – інтеграції до ЄС. Словенсько-угорська комісія з питань прикордонного співробітництва в рамках програми PHARE* схвалила спільну програму діяльності на період до 2006 р. Словенія отримує приблизно 3 млн. євро на її здійснення.. Програма складається з трьох головних напрямків. Перший : охорона навколишнього середовища, відновлення енергетичних ресурсів. Другий: розвиток транскордонних економічних зв’язків шляхом створення міжрегіональних промислових парків (1,5 млн. євро) й організації Фнду малих проектів (400 тис.євро). Третій: спільна підготовка необхідних кадрів фахівців.
Протягом 2000-2002 рр. Між Словенією і Угорщиною була підписана низка міжнародних угод здебільшого економічного характеру: про міжнародний залізничний, автомобільний та морський транспорт; про взаємне заохочення та захист інвестицій; про взаємне визнання дипломів;про транскордонні залізничне сполучення та ін.

Відносини з Україною.

Дипломатичні відносини між Словенією і Україною були встановлені ще у 1992 р. За станом на березень 2002 р. українсько-словенська договорно-правова база нараховує вісім угод, з яких п’ять регулюють торгівельно-економічне співробітництво. Це угода про торгівельно-економічне спвробітництво, про співробітництво у сфері культури, науки і освіти, про сприяння і взаємозахист інвестицій, про міжнародне авіаційне сполучення, про співпрацю у галузі автомобільного транспорту. Підписано також Угоду в галузі електричного й поштового зв’язку, підготовано для підписання угоду про торгівельне співробітництво. Сторонами парафійована Угода про запобігання подвійного оподаткування й запобігання ухиляння від податків.
У галузевих міністерствах і відомствах обох країн продовжується процес узгодження і підготовки до підписання угод про взаємодопомогу у митній справі, про співпрацю у галузі фармацевтичної промисловості, у галузі фітосанітарного контролю й карантину рослин, у сфері сільського господарства тощо.У найближчий час будуть підготовлені тексти угод про визнання результатів сертифікації та обопільного випробування товарів. Словенській стороні передано проект Угоди про співпрацю у галузі туризму.

Культура та мистецтво.